Дуже повільно повертаємо життя в нормальне русло

Треба щось робити. Бо якщо лежати і страждати, то буде лише гірше. Поховавши батьків, друзів і безліч тварин я точно знаю, що робити далі - треба рухатись. Тому що якщо дати горю вирости, воно розчавить тебе. Дуже повільно, дуже обережно, але рухатися.

Я ставлюся до смерті без страху, але з повагою. Це інша сторона життя, зможемо ми пізнати цю сторону чи ні (про це ніхто не знає, просто кожен вірить в те, во що йому легше вірити). Сама ж смерть не ставиться до мене ніяк, бо при її величі я для неї просто не існую як окремий субʼєкт. Я не теоретик, але і не повністю практик. Я скоріше спостерігач. В студентські роки я багато часу проводила в дитячій патанатомії, бо там працювала тоді моя сестра, а потім підробляла у відділенні для важко хворих дітей, де була окрема палата для тих, кому вже неможна було допомогти. Тож як воно працює, як воно відбувається і навіть як воно пахне я знаю дуже добре.

Тож сьогодні я намагалася рухатись далі, тим більше, що всі мої гобліни потребують моєї уваги і турботи і їм абсолютно пофігу, що саме я відчуваю. Що ж, все правильно, жити треба для живих. Тож вони сьогодні від душі поробили мені нерви. Ці хвостаті негідники завжди точно знають коли я, як це модно казати, не в ресурсі, а тому можна дозволити собі трошки свободи. Ну вони це точно даремно, адже відновлююся я завжди швидко і тут можна серйозно проколотись.

Рівень стресу вимірюється порядком в будинку. Хоча б просто тому, що прайс на більшість інших способів зняти стрес прописаний в такий книжці як Кримінальний кодекс. Тому зайнялася я саме прибиранням. Якби не погода, я би звичайно робила б щось в саду. Але будинок теж норм, особливо враховуючи площу і безлад, який влаштували собакси, поки мені було зовсім не до них. Мета дуже проста - вимотати тіло так, щоб ледве добравшись до ліжка воно вирубило голову. Судячи по тому, як вже почала нити спина, цієї мети я такі досягну. Завтра буде новий день.