Мої фотоспогади: зозулька, яка любить волю - My photomemories: how I got insane

Доброго ранку, шановна спільното!

Цього тижня знов вирішила взяти участь у конкурсі від @yetaras "Мої фотоспогади". Виявилося, що якщо довго покопатися - в мене все ж таки є деякі світлини. Зазвичай я їх не зберігаю, та й взагалі фотографуюся мало. Але щось є, і я можу розповісти ще одну історію.

Світлини будуть досить старі, не памʼятаю, скільки їм точно років, але близько десяти. Це був важкий період мого життя, коли я мала перше дуже серйозне психіатричне загострення і іще не отримувала належної медичної допомоги. Взагалі-то ретроспективно з моїм психіатром ми визначили, що шизоафективний розлад маніфестував в мене як годиться - у підлітковому віці. Але знов ж таки - лікування я не отримувала, все ставало гірше і гірше, і десь у віці 25 років я опинилася за межею: ми з чоловіком не розуміли, що зі мною коїться, а коїлося щось дуже лихе, я повністю випала з життя. Таким був мій перший депресивний епізод, і тоді ж в мене почалися галлюцінації і голоси у голові.

Хочу показати світлини до і після початку лікування, та розповісти свою історію.

Перший психіатр, до якого я попала, поставився до проблеми дуже зневажливо. Я прийшла мало не з каністрою бензину в одній руці та прощальною запискою та сірниками в іншій, я не могла спати взагалі, голоси казали химерні речі, я не могла знаходитися у суспільстві. Пан Мухоморов (досі памʼятаю його прізвище) виставив мені "помірний розлад емоційного спектру" та призначив легенькі пігулки, які були для мене що дріб для слона. Через два тижні я повернулася і сказала, що досі не можу спати (на що отримала відповідь, що треба просто лягти і заплющити очі. Мудак.), але мій настрій радикально змінився. Я стала дуже соціально активною та не могла всидіти на місці, моє мовлення прискорилося у кілька разів... Та інші типові симптоми маніакальної фази. Але він і цього не побачив.

Ось так я виглядала на той час. Мала вагу 55 кіло на зріст 170 і була цілком задоволена своїм зовнішнім виглядом. На цей період також припало моє захоплення олійним живописом (зрештою зараз я малюю переважно маркерами та у цифрі), і творити я тоді могла багато діб без сну та їжі. Але через кілька тижнів знов все перегорнулося до гори дригом.

Звісно мій чоловік бачив, що зі мною щось не те, але вважав, що то просто моя вдача. Між нами виникало все більше конфліктів, я взагалі не могла контролювати свою поведінку. Це відчувається так, ніби нормальний ти запертий всередині цілком неадекватного тіла, яке ти не контролюєш.

Зрештою ми вирішили звернутися до психотерапевта. До цього ми ніколи цього не робили. Мені пощастило, і цього разу я попала до жінки, яка професійно виконувала свою роботу. Це було у центрі "Альтера", де окрім психотерапевта були й інші спеціалісти різних напрямків.

Приємна жіночка слухала мене протягом години, потім підійшла до мене, ласкаво взяла за руку та підвела до іншого кабінету з табличкою "психіатр". "Тобі сюди, люба" - сказала вона. Я навіть злякатися не встигла, у лікаря був вільний час і мене прийняли одразу.

Протягом години ми розмовляли, потім вона взяла аркуш та намалювала на ньому цю схему:

Тоді мені виставили біполярний розлад першого типу, бо я побоялася сказати лікареві про голоси і галюцинації. Тоді я ще боялася психіатричного стаціонару, який зараз для мене мов другий дім.

На підбір психіатричного лікування можуть піти роки, я моє теж встановилося далеко не одразу. Мені змогли швидко полагодити сон, але з іншими аспектами виникла проблема. Я швидко набрала +20 кілограм, що звісно змушувало мене ненавидіти себе, спала по 23 години на день і все ще була виключена з життя. Зрештою під новий рік в мене розвинувся психоз, в якому я зокрема погодила собі голову (самостійно, позичивши машину для гоління свого чоловіка). Потім я всім казала, що зробила це, бо так хотіла, а не тому, що в мене поїхав дах.

Пігулки мені зрештою підібрали. Змогли вирівняти настрій та прибрати позитивну симптоматику (до якої належить зайва продукція психіки, як от галюцинації). Але звісно це був тільки початок. З такими розладами проблема в тому, що їх треба постійно тримати на контролі і навіть це не страхує від загострень. Я почала вчитися жити у нових умовах, враховуючи те, що маю один з трьох діагнозів, який відноситься до великої психіатрії (це шизофренія, епілепсія та біполярний розлад, все інше - мала психіатрія).

Розуміння, що це на все життя, приходило до мене кілька років. І ще більше знадобилося на прийняття свого стану. Зараз я живу з ним майже нормально, проте хвороба все одне не дає про неї забути бодай на один день. Треба весь час відстежувати свій стан і вчасно реагувати на найменші його коливання, бо іноді від незначної зміни до госпіталізації може проходити всього кілька днів.

А іще в мене повністю змінилося коло спілкування. Під час першого масштабного загострення я втратила всіх друзів, і це було дуже важко та неприємно. Але у мене зʼявилися нові, які були готові прийняти мене такою, як я є. Сталося це у клубі ігор ДнД, а що це таке і яка моя історія я розповім в одному з наступних дописів:)

З любовʼю, ваша Foxy

Good morning, dear community!

This week, I again decided to take part in the competition from @yetaras "My photo memories". It turned out that if you dig for a long time - I still have some photos. I usually don't save them, and I don't take photos at all. But there is something, and I can tell another story.

The photos will be quite old, I don't remember exactly how old they are, but about ten. It was a difficult period in my life when I had my first very serious psychiatric flare-up and was still not receiving proper medical care. In general, retrospectively with my psychiatrist, we determined that schizoaffective disorder manifested itself in me as it should - in adolescence. But again, I didn't receive treatment, everything got worse and worse, and somewhere at the age of 25 I found myself at the limit: my husband and I did not understand what was happening to me, but something very bad was happening, I completely fell out of my life. That was my first depressive episode, and that's when I started having hallucinations and voices in my head.

I want to show photos before and after treatment, and tell my story.

The first psychiatrist I saw was very dismissive of the problem. I came almost with a can of petrol in one hand and a goodbye note and matches in the other, I couldn't sleep at all, voices were saying strange things, I couldn't be in society. Mr. Muhomorov (I still remember his last name) diagnosed me with a "moderate disorder of the emotional spectrum" and prescribed light pills, which for me were as small as an elephant's. Two weeks later, I came back and said that I still couldn't sleep (to which I was told to just lie down and close my eyes. Stupid.), but my mood had changed radically. I became very socially active and could not sit still, my speech sped up several times... And other typical symptoms of a manic phase. But he didn't see that either.

This is how I looked at that time. She weighed 55 kilos with a height of 170 and was quite satisfied with her appearance. It was also during this period that I became interested in oil painting (after all, now I paint mostly with markers and digitally), and I could create then for many days without sleep or food. But after a few weeks, everything turned upside down again.

Of course, my husband saw that something was wrong with me, but he thought that it was just my luck. There were more and more conflicts between us, I could not control my behavior at all. It feels like the normal you is trapped inside a completely inadequate body that you have no control over.

In the end, we decided to see a psychotherapist. We have never done this before. I was lucky, and this time I got to a woman who did her job professionally. It was at the "Alter" center, where, in addition to the psychotherapist, there were other specialists from various fields.

A pleasant woman listened to me for an hour, then came up to me, kindly took my hand and led me to another office with the sign "psychiatrist". "You come here, dear," she said. I didn't even have time to get scared, the doctor had free time and I was admitted right away.

We talked for an hour, then she took a piece of paper and drew this diagram on it:

Then I was diagnosed with bipolar disorder of the first type, because I was afraid to tell the doctor about the voices and hallucinations. At that time, I was still afraid of the psychiatric hospital, which is now like a second home for me.

The selection of psychiatric treatment can take years, and mine was not established immediately either. They were able to fix my sleep quickly, but there was a problem with other aspects. I quickly gained +20 kilograms, which of course made me hate myself, slept 23 hours a day and was still excluded from life. In the end, around the new year, I developed psychosis, in which I, in particular, shaved my head (on my own, borrowing my husband's shaving machine). Then I told everyone that I did it because I wanted to, and not because I had lost my roof.

The pills were eventually chosen for me. They were able to level the mood and remove positive symptoms (which includes excess mental products, such as hallucinations). But of course it was only the beginning. The problem with such disorders is that they must be constantly monitored and even this does not insure against exacerbations. I began to learn to live in new conditions, given that I have one of the three diagnoses, which refersI go to major psychiatry (this is schizophrenia, epilepsy and bipolar disorder, everything else is minor psychiatry).

The understanding that this is for life came to me several years ago. And it took even more to accept his condition. Now I live almost normally with him, but the disease still does not allow me to forget about it even for one day. You need to monitor your condition all the time and respond in time to the slightest fluctuations, because sometimes only a few days can pass from a minor change to hospitalization.

And my circle of communication has completely changed. During the first large-scale exacerbation, I lost all my friends, and it was very difficult and unpleasant. But I got new ones who were ready to accept me as I am. It happened in the DnD game club, and what is it and what is my story, I will tell in one of the next posts :)

With love, your Foxy