Це просто понеділок

Привіт, друзі!

Незважаючи на те, що зранку падав дощ (що було цілком очікувано, адже він накрапав ще вчора), після ранкового дощику виглянуло сонечко. Його промені створили гарну атмосферу надворі. Звісно, це було не так ефектно, як у березні, коли після дощу крихітні крапельки води на деревах та траві блищали, наче коштовні камені. Але все ж ранкова погода була приємною та надихаючою.

Щоправда, це тривало недовго—вже за годину, а може й швидше, небо затягло сірими хмарами. Стало похмуро, безбарвно, і здавалося, що от-от знову піде дощ. Так і прогноз погоди обіцяв. Але зрештою день просто залишився сірим, без опадів.

З корисного: я, нарешті, порубав сокирою гілки, що залишилися після обрізки саду (яку, до речі, розтягнув аж на два дні—п'ятницю та суботу). Потім завіз їх тачкою під накриття, щоб добре висохли.

І, як на зло, коли я вже закінчив роботу й мене покликали на вечерю, сонце раптово виглянуло з-за горизонту. Останній промінь дня освітив усе навколо, і цей вечірній момент виявився навіть яскравішим за ранішнє сонце. Як ми знаємо, останнє враження завжди найсильніше, чи не так? 😊

Сьогодні я швидше взявся за написання допису, але що з того я все одно хочу спати, очі злипаються Мабуть, справа в тому, що я тепер прокидаюся дуже рано.

От сьогодні перший день весняних канікул, діти до школи не пішли (хоча Маркіян цілком неочікувано опинився в бабусі в Яворові, так сам вирішив, коли з дружиною туди поїхав, бо вона мала допомогти мамі дещо зробити), а от виспатися все одно не виходить. Зараз Максим прокидається в сьомій і не дає поспати, хоч як я намагаюся. Он вчора взяв мій телефон, що лежав біля ліжка, і... жбурнув мені ним у чоло наче зі словами: "Тримай телефон! Ти ж завжди береш його в руки вранці!" (бо говорити він зе не на вився, крім окремих слів, але вже дуже активно намагається). Це мене одразу на ноги підняло 😂.

От і виходить, що навіть якщо я раніше сідаю писати допис (ще до півночі!), очі все одно злипаються. Тож на цьому все. Я йду спати. На добраніч! 😴