В очікуванні святого Миколая

Привіт, друзі. Пишу цей допис у свій звичний час — пізно вночі, після півночі. Останнім часом я завжди пишу саме тоді. Але сьогодні навіть якби хотів лягти раніше, то не зміг би: ми з дружиною маємо дочекатися, доки заснуть діти, щоб покласти під подушки подарунки від святого Миколая. Хоча під подушки подарунки не влазять, тому кладемо поруч — але традиція є традиція - казати, що Миколай кладе подарунки під подугку.

У нас у родині Миколай — це саме класичний святий Миколай, а не Санта, який кладе подарунки в панчохи на Різдво. А акож під різдвяну ялинку, яку в Україні теж уже місцями прикрашають, але мені це не надто до вподоби, ялинку я завжди звик прикрашати перед Різдвом. Дружина ж хоче раніше — тож цього року ялинка, ймовірно, буде прикрашена швидше. Хто я такий, щоб сперечатися з дружиною? 🤪

Чому так пізно? Маркіян заснув швидко — він ще малий, лише ми почали дивитися фільм, а він уже «вирубався». Даринка ж додивилася до кінця. А фільм був дуже в тему — «Диво на 34-й вулиці». Дуже світлий, добрий, про віру в чудо. Там немає жодних магічних сцен, але диво в тому фільмі — справжнє. Це казка, що передає настрій Різдва, старого Нью-Йорка, 90-х… Того часу, коли світ здавався прекрасним, а майбутнє — світлим і безпечним. Коли здавалося, що холодна війна назавжди закінчилася, що імперії впали, і більше ніхто не повернеться до зла минулого.

Але ні. Світ пішов іншим шляхом. Корпорації виявилися не такими вже людяними, як у фільмі, люди біднішають, а війни знову вирішують долі континентів. Передчуття великої війни нині витає у повітрі. Багато хто каже, що це лише питання часу — і хочеться, щоб вони помилялися, але віри мало.

Навіть після такого теплого фільму думки не розходяться — мабуть, тому що день святого Миколая збігся з Днем Збройних сил України. І я думками вже не у святі, а у Львові, на Марсовому полі, де завтра збиратимуться товариші, щоб вшанувати загиблих побратимів. Так часто зараз: починаєш думати про щось світле — закінчуєш думками про війну. Мабуть, тому що вона в нас у житті всюди.

Святий Миколай — покровитель мандрівників, моряків, і просто чесних людей, не мою думку. Він завжди був символом захисту. А сьогодні в нас є ще земні захисники — наші Збройні сили України, яких уже сприймають майже як міфічних, майже як нереальних героїв. Бо стільки всього на них тримається. Але ніхто не хоче ставати частиною цього міфу — ніхто не хоче у військо, всі бояться форми на вулиці, бо "загребе ТЦК". І це страшенно сумно.

Але ж мав бути допис про щось світле — про традиції, дитячу віру в чудо, про добро, яке ми намагаємося берегти в цьому темному світі. І світло сьогодні теж було: Даринка принесла нам зі школи сердечко, вирізане з фанери, на якому вона випалила теплі слова любові й вдячності (на уроці випалювання). Не знаю, чи всі діти робили такі подарунки, чи це була її ініціатива — я не розпитував. Але це було дуже зворушливо. Особливо напередодні дня, коли по землі ходить святий Миколай.