Незапланований фітнес 😂

Знаєте прислівʼя: Прохідність вашого авто прямо пропорційна відстані, яку доведеться пройти за трактором?

От і я знаю. Й добре памʼятаю. Тому далеко не їхала, але це все одне не уберегло нас з собаксами від незапланованого фітнесу.

Сьогодні я чесно планувала коротеньку спокійну прогулянку. І те лише тому, що вчорашні трабли з інтернетом змусили мене переконатися в дієздатності акумулятора на випадок, якщо раптом інтернет впаде й доведеться екстрено їхати на заправку щоб провести пару онлайн. Ну тобто нічого героїчного: кава, ліс, морозець, собакси — і назад додому з відчуттям, що життя більш-менш під контролем й я слідую порадам лікаря.

По дорозі я купила собі каву (бо без кави навіть герої не рятують світ). Тепер беру не на заправці, а в новій кафешці. Кава правда смачна й не треба далеко їхати. Ще й тістечка у них є.

Ну й все було нормально. Ми доїхали до лісу, я трохи проїхала вглубь, але недалеко, припаркувалася...з разгону… Мені здавалося — все ідеально. Навіть подумала: «От бачиш, досвід!»
Всесвіт у цей момент, очевидно, тихо хихотів.

Із собакс я взяла Тоффу, Пор-Тоса та товстеньку Умочку. Наша традиційна компанія. Тоффа — тому що пролізе навіть якщо я не планувала його брати, Пор-Тос — тому що бореться за роль ватажка зграї, ну як без нього. А Умочка — собакса настрою й зайвої ваги, яка бігає тільки якщо це питання честі або їжі. Й тут ми з нею настільки близькі, що без неї я просто не можу поїхати 😁

Погуляли чудово. Собаки щасливі, я теж. Повертаємося до машини, сідаю, заводжу, натискаю газ… І все. Колеса крутяться, сніг хрумтить, машина стоїть. Стоїть гордо, як пам’ятник моїй самовпевненості. Вперед - ніт, назад - ніт. Я ще трохи покрутила кермо, зробила вигляд, що знаю якісь секретні прийоми. Нічого. Я застрягла. Красиво. Надійно. Без шансів.

Ну що? Потопали?

Виходжу на дорогу. Пощастило майже одразу: їде військовий джип. Зупиняю. Пояснюю ситуацію. Хлопці погоджуються допомогти — за що їм велика повага й дяка.

Я кажу: «Та ви її просто штовхнете — і все. Там небагато».
Якби вони повірили мені на слово, що двоє чоловіків спокійно випхнуть мою машину, ми б зекономили купу часу і сил. Але ж ні. Треба було під’їхати ближче.

Й тут сталося те, у чому не було ні логіки ні... не знаю чого ще. Водій підїзжає до мого тушкана, різко повертає вправо — і джип урочисто сідає в сніг поруч із моєю машиною.

Настає пауза.

Є оця цікава особливість: коли чоловіки бачать жінку за кермом, вони автоматично припускають, що це вона щось зробила неправильно й тому застрягла, щось зачепила ... Але чомусь не припускають, що їхні шанси в деяких ситуаціях потрапити в халепу рівно такі самі. Ну от сніг. Він точно гендерно нейтральний... Він усіх приймає й тримає однаково.

Отже, маємо вже дві машини. Ліс. Мороз. Вважай - імпровізований спортзал.

На щастя у хлопців була лопата. Починаємо відкопувати джип. Штовхання, ковзання, машини гойдання. Умочка стоїть осторонь із виглядом: «Я казала, що це погана ідея».

Нарешті випхали. Й що ви думаєте? Це був шедевр!

Джип виїхав на стежку — ііііі… не зупинився. Перелетів через неї і сів із протилежного боку.

Я почала підозрювати, що це якийсь флеш-моб...

Знову копаємо. Знову штовхаємо. Пор-Тос уже сприймає це як веселу гру. Тоффа дивиться на мене з докором. Умочка просто зберігає енергію, бо розуміє, що такими темпами і з такими успіхами нам доведеться топтати додому пішки.

Коли джип нарешті визволили вдруге, з’ясувалося, що в мене немає троса.

Оце був момент, коли я подумки написала заповіт.

На щастя, трос знайшовся в джипі. Після цього хлопці витягли мою машину буквально за хвилину.

І весь цей час я думала тільки одне: якби одразу послухали мене й просто штовхнули, ми б уже давно пили гарячу каву, а не займалися зимовим кросфітом у лісі 😄

А з іншого боку... це мабуть був гарний досвід для того водія. Він на практиці потестив можливості свого авто. Добре, щоб не згодилося.