Ще пощастило 😉

В спілкуванні з тваринами є свої правила. Але ну хто їх не порушував? Я поруч з собаксами з народження, але все одне час від часу косячу. В 99,9% випадків це проходить без наслідків. А от сьогодні зранку мені випав саме той 0,1%.

Жюлі евакуювали рік тому з-під Покровську. Тоді все здавалося вже геть поганим і ми забирали кого могли. Приїхала вона в жахливому стані. Хвора, налякана, брудна і з явними ознаками контузії. Ну, пролікувала, відмила. За рік вона ніби оттанула, звикла. Але час від часу вилазила не те щоб агресія, але не зовсім адекватна реакція. Друзів я одразу попередила, що от тут краще не жартувати і різких рухів не робити. Сама теж була обережна.

Останні дні Жюля була ніби не в настрої, але вона дуже реагує на погоду. Спина починає боліти, рухливість знижується, настрій відповідний.

Вчора приїжджали друзі і вона ніби була дуже довольна. Підходила до всіх, ластилася. Я чесно кажучи вирішила, що все ОК. Та й сьогодні зранку все було нормально, я її почухала і стала робити каву.

Вона підійшла. За яким дідьком я до неї полізла - загадка навіть для мене. Я нахилилася і мабуть якось невдало її обійняла і чи зробила боляче чи налякала… За секунду я вже відірвала її зуби з мого обличчя. Благо реакція у мене майже миттєва.

А далі як в гарному хоррорі. Я в кровищі, ніби когось зжерла (в цілому це нормально навіть для невеликої ранки на обличчі, чоловіки це точно знають), Жулька теж зрозуміла, що зробила, забилася на місце й тремтить, вигляд винуватий. Я, зрозуміло, розрівилася (більш від образи та досади, бо пошкодження, самі бачити, для такого роду інциденту - ні про що, могло бути набагато гірше).

Ну як би так не було, ми з нею вже помирилися. Ось тільки мені завтра на роботу. І не просто на роботу - в аудиторію. Ну, сподіваюся, сильного набряку не буде. А буде - то таке зооволонтерське життя, дупа трапляється.