Спонтанна зустріч з родичами

П’ятниця, вихідний день. Учорашнім дописом я прямо дав зрозуміти, чим займатимусь сьогодні. Ми з братом заздалегідь домовилися зустрітися о 12 годині біля дому моєї матері, щоб поїхати на кладовище до батька. Після цього планували повернутися і трохи пом’янути його символічно невеликим обідом. Я приїхав рівно о 12:00. Мати вже сиділа на вулиці біля під’їзду, хоча вдома їй було б явно комфортніше. Але це її вибір. На вулиці зараз тепло, близько 22 градусів, тож чому б і ні. Хвилин через десять під’їхав мій брат.

Кладовище розташоване в південно-східному передмісті Хайфи, у місті Нешер. Це невелике місто, яке знаходиться на горі, тому там майже немає рівних місць. Вирішили їхати на моїй машині. На кладовищі ми пробули зовсім недовго, і в якийсь момент я побачив, як під’їхала ще одна машина. З неї вийшли сестра мого батька, тобто моя тітка, і її молодший син. Ось так сюрприз і збіг обставин! Вочевидь, так і мало статися.

Ми чомусь майже не спілкувалися в останні роки, хоча раніше спілкувалися нормально. Цій спонтанній зустрічі були раді всі. Як мінімум тому, що давно не бачилися. Тітка сказала, що я копія свого батька. А я, дивлячись на неї, теж бачу батька: ті самі очі й спільні риси обличчя. Дуже дивне відчуття коли знаходиш спільні ознаки людини в родичах першої лінії.

Моя мати запропонувала тітці з сином заїхати після кладовища до неї в гості й посидіти за поминальним обідом. Усе планувалося символічно, але дорогою ми заїхали до магазину, щоб докупити продукти. Просто щоб вистачило готової їжі на п’ятьох. Приїхали додому, сидимо. Вирішили обійтися без алкоголю: ми були за кермом, а жінкам за 70 він точно не потрібен. Оскільки давно не бачилися, вирішили трохи розповісти про себе, кожен по черзі. Чесно кажучи, виглядало це трохи дивно, як ознайомча перекличка в армії. З’ясувалося, що мій двоюрідний брат зараз навчається в академії на слідчого поліції. Загалом це гідно. Я навіть трохи пишаюся ним. Але що буде з роботою після навчання — це вже інше питання. Хоча він служив у прикордонній поліції, думаю цей досвід йому знадобиться.

Потім розмова зайшла про його старшого брата, тобто мого другого двоюрідного брата, який у дев’яності не виїхав з України до Ізраїлю через проблеми з законом. Виявилося, що він пішов до ЗСУ добровольцем, був тяжко поранений десь у Донецькій області, втратив око й ногу. Зараз він пройшов протезування й перебуває на реабілітації в Норвегії. Це було дуже важко почути. Я був, м’яко кажучи, у шоці. Навіть попри те, що ми давно близько не спілкуємося, це все одно людина з твоєї родини, твоєї крові, і відчуваєш, як усередині щось різко перемикається. З розповіді я зрозумів, що зараз він у надійних руках: з ним працюють і медики, і волонтери, він відновлюється.

Я подумав, що міг би запропонувати йому допомогу з протезуванням ока, але судячи з усього там уже все зроблено як потрібно. А тягнути людину до Ізраїлю з нашими нелюдськими цінами — ідея так собі. Краще поки що взагалі нічого не пропонувати. Але з часом я все одно підійму це питання. Зараз мені потрібно це просто переварити.

Зустріч з родичами я залишив трохи раніше й уже нашвидку поїхав до стоматолога. У мене був запланований візит для встановлення тимчасової коронки, далі піде стандартний процес. Лікування цього зуба розтягнулося приблизно на пів року через проблемні канали, але це вже позаду. Залишилося зовсім небагато.

Ось так минув сьогоднішній день. Багато сумної й важкої інформації. З іншого боку, я був радий побачити родичів, яких давно не бачив. Дивний післясмак після цієї зустрічі... Зараз думаю як описати свої відчуття, і... я не знаю як. Просто не знаю.

Бережіть тих, хто ставиться до вас добре щиро й без вигоди. Всім удачі!