Понеділок – день... як день.

Понеділок прийнято називати важким днем, але тільки не в тих випадках, коли тиждень починається з неділі. У 2015 році в мене була можливість обрати день, у який я буду працювати 10 годин, і я обрав неділю, бо після вихідних простіше напружитися, ніж посеред тижня. Тому в мене неділя як понеділок. Сьогодні пробудження було складним, зовсім не хотілося відкривати в ранковій темряві очі й вилазити з-під ковдри в цей холодний і жорстокий світ. Але вибору в мене немає. З усіх сил намагаюся вийти з дому вчасно. Сьогодні на виїзді з міста поліція перекрила велике перехрестя, тим самим створивши сильні дорожні затори в цьому районі, і мій ранній виїзд на роботу закінчився запізненням на 15 хвилин. Але моя репутація вже давно працює на мене, тому жодних проблем не було з запізненнями, які поступово перетворюються на хронічні.

Вчора до нас “заглядав” черговий дощовий циклон, який тривав рівно добу. Просто попередній день був ясним і сонячним, а вже зранку небо затягнуло темними хмарами і лив безкінечний дощ, який час від часу посилювався й слабшав. Але всьому є межа, навіть безкінечності. Страшнішим був вереск синоптиків, ніж сам дощ. Учора ввечері я закінчив робочу зміну, мені потрібно було зайти в продуктовий супермаркет і ще потім забрати в іншому магазині онлайн-замовлення. Я спустився на паркінг, щоб перегнати машину ближче до магазинів на той випадок якщо піде сильний дощ, як помітив у далині над морем величезну темну хмару, яка повільно рухалася в напрямку берега.

Дуже красиве було видовище, але фото не здатне передати всієї драматичності цього виду. Я трохи відредагував фото за допомогою деяких автоматичних інструментів, у результаті вийшло взагалі щось нереальне. В магазинах я був недовго, але серйозного дощу так і не було. Зате коли я виїхав на трасу в напрямку дому, асфальт був просто вкритий тонким шаром води, ніби щойно пройшов дощ, якого я так і не помітив. Дуже дивне явище, ймовірно, ми з ним просто “розминулися”.

Сьогоднішній день був хоч і продуктивним, але й доволі “лінивим”. Це той випадок, коли за наявності ресурсів я не використовую їх на 100%. Було достатньо вільного часу, щоб підтягнути хвости та закінчити всю роботу в лабораторії, але я залишив невелику частину на завтра. Бо “все, що можна зробити сьогодні, краще залишити на завтра”.

Пацієнти деякі дивно себе поводять. Це мене не дратує, але вводить у замкнений цикл роздумів про хід думок людей, відповідей на мої запитання немає. Секретар переводить мені дзвінок по внутрішній лінії. Чоловік років... 60-ти загубив рік тому протез ока. Ок, буває (закотився кудись, упав в унітаз, випав у море, собака кудись унесла і т.д.). Дзвонить мені для того, щоб запитати, чи зможу я визначити який зі старих резервних кращий, щоб встановити його і щоб він міг його носити. Кажу йому – “Ти можеш сам установити кожен із них удома, подивитися в дзеркало і вирішити, з яким ти більше подобаєшся собі”. Ні, потрібно людині, щоб я вирішив. Дивно. Насправді я спостерігаю безліч таких випадків, із дивними діалогами, дивною поведінкою людей, дивними прийняттями рішень. Наслідки коронавірусу? Щеплення? Але, найімовірніше, це просто якась вроджена фігня.

Дякую за увагу! Усім добра і спокою.