Мотивація у простих речах

Вранці я був упевнений, що сьогодні нічого не писатиму в блог, бо робочий день дуже завантажений, але впродовж дня пріоритети змінилися на користь блогу. День починався як завжди: підйом о 5:30, сніданок напівсонним, усвідомлення того, що снідав недостатньо швидко, поспіх на роботу, 8:00 — на місці. Не межа мрій, але як є… у багатьох так. Я би хотів написати допис про вигорання на роботі, але робити цього не буду, тому що тоді мені доведеться писати про вигорання від написання нецікавих дописів. Тема ця хоч і не цікава мені, але я не можу не констатувати факти.

Я думаю, у всіх людей, які працюють на повну ставку, більшу частину часу в житті займає саме робота. Я ніколи не чекаю від клієнтів якихось особливих жестів подяки, а просто роблю свою справу за зарплату. Чекаю лише “дзеркального” ставлення до себе, тобто базової поваги, на яку заслуговує кожна незнайома людина, яка ще не встигла зіпсувати власну репутацію в моїх очах. Хоча трапляються істоти, які грублять “з порога” щонайменше за те, що просиділи в черзі зайві пів години.

Але іноді, яким би сірим не був день, рано чи пізно проб’ється промінець сонця і осяє все навколо, розтинаючи безпросвітні тіні. Я зараз кажу про несподівані знаки подяки, на які не чекаєш, які змушують тебе йти далі, незважаючи на втому. Сьогодні я видавав готовий виріб одній жінці. Ще не встиг я привітатися, як до мене на стіл потрапляє цей символічний знак уваги:

ім'я закрив, так треба 🤷‍♂️

Я не любитель красивих ручок, але справа не в цьому. Сам жест дає зрозуміти, що твої зусилля помічені, ти зробив чийсь день. І такий фідбек робить мій день. Найбільше мене бентежить, коли люди намагаються якось мене віддячити за роботу ще до отримання виробу. І сьогодні був саме той випадок, коли “не кажи гоп, поки не перескочиш”. Ще до примірки лінзи я питаю: “а раптом потрібно буде доробляти?”, на що клієнтка посміхнулася і відповіла: “ну і що”. Що я вам скажу… Це був саме той невдалий день, коли робота не виходить як слід, а тобі вже віддячили по-максимуму. І через п’ять хвилин фраза “ну і що” вже не звучала так безтурботно. Таке буває. Як кажуть, “все не страшно, поки можна виправити”.

Взагалі за останні три роки люди стали грубіші, нетерплячіші, інколи просто на межі. На все є причини. Тільки-но вилізли з пандемії, як почалися війни, економіка в жалюгідному стані, безкінечні переживання, невизначеність і безперспективність. Але серед цього всього ти зустрічаєш людей, яких можна назвати “незважаючи ні на що” — з вірою в краще, тих хто лишається людьми. Вони з’являються спонтанно, віддають тобі дозу позитиву й зникають із твого життя так же раптово як і з’явилися.

Друзі, творіть добро. Воно маленькими кроками змінює світ довкола нас.

_{Posted using SteemX}