Четвер напередодні вихідних. Все нормально… майже

Всім привіт! Робочий день сьогодні видався активним. З середини наступного тижня я йду у відпустку, і ми намагаємося видати якомога більше готових виробів. Вчора теж на роботі було навантаження по максимуму. Сьогодні останній клієнт скасував свій візит, і я отримав невеликий подарунок до кінця тижня — піти додому на дві години раніше.

Мене тішить, що зараз із клієнтури приїжджають здебільшого тільки ті, кому дійсно щось потрібно в плані допомоги. Я пам’ятаю, як у більш спокійний час з’явиться якийсь дідусь і розповідає про свої проблеми вселенського масштабу: "От сиджу я на пенсії, пальчиком око потер, і лінза одразу перевертається". Кажеш йому, а ну покажи, як ти це робиш, тому що при перевірці лінза дійсно дуже стійка, і жодного прокручування я не побачив. Дід тицяє пальцем в око так, що можна було б виколупати звідти не тільки залишки ока, але й трохи мозку. Я кажу, "так не можна робити". Доводиться пояснювати, як потрібно терти око, щоб лінза не прокручувалася, не випадала і взагалі не було несподіваних і небажаних явищ. Ну прямо як малі діти. Так ось, таких людей зараз приходить набагато менше.

Зранку був невеликий дощ, хоча сезон адекватної погоди вже закінчується. Після нещодавніх вітрів з піском і пилом я думав не мити машину, у надії що погода зробить свою роботу, але дощ просто розмазав бруд і стало гірше. Зате дерева освіжилися, молоде листя стало якось яскравішим, а повітря стало чистішим і легшим.

Коли я виїжджав з роботи додому, мій шлях проходить по одній дорозі з дуже крутим спуском. Якщо не пригальмовувати, машина сама швидко розганяється досить сильно. Ліворуч від цієї дороги відкривається прекрасний панорамний вид на всю Хайфську затоку, на море. Звідти навіть видно північний кордон Ізраїлю. І в мене дуже давно є така звичка так мимохідь ненароком поглядати на цей красивий вид.

Отже, я спускаюся цією дорогою, набрав уже майже 70 км/год, і це при дозволених 50. Але весь потік машин із такою ж швидкістю їде. Тримаю хорошу дистанцію перед машиною попереду, і за звичкою кидаю погляд ліворуч, частку секунди вдивляюся вдалину. І тут же чую сигнал системи безпеки про критичне наближення до машини зпереду. Одразу тисну на гальма, чую вереск гальм. Моя машина стрімко наближається до тієї, що попереду. Для мене в цей момент час ніби сповільнився, і я спостерігав як моя машина повільно влітає в ту, що переді мною. Повільно за за відчуттями. Я все-таки встиг загальмувати. Мені залишалися кілька сантиметрів до сумного фіналу. Я не знаю, чому вся колона, яка їхала попереду мене, раптово вирішила пригальмувати, і цю причину я не дізнаюся ніколи. Але незаперечний факт у тому, що під час поїздки потрібно дивитися вперед. У мене дуже давно не було таких аварійних ситуацій до сьогоднішнього дня, тож зворотний відлік можна починати заново.

Після роботи я заїхав у продуктовий супермаркет за дрібними покупками. Я тільки зібрав товар на половину списку, як спрацювала повітряна тривога, і всіх швидко погнали в бомбосховище, яке знаходиться прямо всередині магазину десь між холодильними камерами. Місця на всіх не вистачило, хоча людей було не дуже багато. Дружина одразу написала, запитала чи все в мене нормально, де я і чи встиг сховатися. Я відповів, що сховався в клубі "Золотий акордеон" і надіслав фото. Просто там пенсіонери вирішили не йти глибше в безпечну зону, і я застряг уже десь у цій компанії. Ну, це так, кінцівка зі спробою пожартувати.

Дякую за увагу!