Просто такий вівторок

Ранок почався як завжди. Спочатку чай, а потім все інше. Але знову відчула, що голову якось нагнітає. Не дивилася, чи є сьогодні магнітні бурі, але почуваюся так, наче вони точно нікуди не ділися. Сильно не боліло, просто якась важкість. Добре, що посиділа на балконі, попила чаю, подихала свіжим повітрям, і все більш-менш стало на свої місця, день провела нормально.

Тим паче, що наші комунальники зранку влаштували мені вихідний. Повністю відключили холодну воду. Ну, як вихідний... питну воду ми й так купуємо, а от щоб помити посуд, технічна з крана не бігла. Нас цим уже не здивуєш, не перший рік війни таке коїться, тож взяла воду з своїх запасів. Через цю епопею з водою вирішила не мудрувати й просто нажарила на обід картоплі.

Прогноз погоди обіцяв дощ і шалену вологість аж 82%. Зранку справді було похмуро, а потім визирнуло таке яскраве сонце, що всі хмари десь поділися. Але на вечір знову нахмурило. Зараз сиджу на кухні й спостерігаю, як насуваються суворі, але дуже красиві хмари з якимось рожевим відтінком. Летить ця гроза просто на шаленій швидкості. Уже чути, як гримить. Під час війни цей звук завжди трохи лякає, але ми вже навчилися чітко розрізняти, де грім, а де вибухи. На вулиці весь день так парило й було душно, що зараз за вікном уже потемніло й видно блискавки. Грім гримить, але самого дощу поки немає, десь застряг по дорозі.))

Оскільки через відсутність води особливих справ не попоробиш, я зайнялася квітами. Повністю обдерла свою товстянку (грошове дерево). Минулого року вона в мене ледве відійшла — була така млява. Я її пересаджувала, і вона ледь-ледь дотягла до цієї весни. Зараз знову зів’яла. Думаю, вся проблема в нашій технічній воді з крана — вона настільки хімічна, що рослини від неї просто гинуть. Тому я нарізала пагінців, поставила у стаканчики пророщувати корінці, а саму товстянку буду знову пересаджувати в нову землю. Вірю, що проросте.

А потім пішла в кімнату до сина слухати уроки. У нього сьогодні був потужний день. Він здав одразу дві річні контрольні. Перша — з біології. Там йому автоматично виставили 12 балів, бо біологія в нас єдина без цих нескінченних есе. А от з українською мовою довелося посидіти довго. Там на вибір давали три теми, і до кожної свої вимоги. Треба було написати твір-роздум або есе. Тему він вибрав про українську мову. Я знову сиділа поруч, задавала йому навідні питання, і він сам, своїми словами, потихеньку все розписав. Прикольно вийшло: поки ми думали над текстом, син сам згадав вірші Тараса Шевченка, які вчив, і дуже влучно вплів їх у твір. Я потім тільки перевірила, прибрала кілька речень, які не підходили, і вийшла чудова робота на півтори сторінки зошита, десь 165 слів, як учителька й просила. Малий дуже втомився від цього писання, та й я біля нього виснажилася.

Ввечері син витягнув мене на вулицю подихати повітрям. Ми поєднали корисне з приємним: винесли сміття, зайшли до водомата набрати чистої води й трохи прогулялися районом та парком.

Що цікаво, що після обіду воду в кран таки повернули, і я навіть встигла перемити купу посуду. А от коли ми повернулися з прогулянки, її знову вимкнули. Тож після вечері тарілки так і залишилися стояти. Ну що ж, що маємо, те маємо. Головне — запаси в бутлях є, прорвемося. На сьогодні це всі наші новини.