Катання на санчатах
Бляха-муха… вже майже пів на другу, а я тільки починаю писати допис. Просто катастрофічно не вистачає часу. Вдень було дуже багато запланованої роботи — обов’язкової, такої, яку не можна було відкласти. А ще ввечері я обрав надто довгий фільм Фільм, до речі, непоганий: атмосферний, різдвяний, по хорошому неквапливий, але… довгий. Закінчився він десь о пів на першу, а мені ще треба було написати допис і закинути дрова в котел. От і вийшло так пізно.
Загалом мій час сьогодні трохи «вкрало» ще й те, що вдень я пішов із дітьми кататися на санчатах. Точніше, я сам не катався, а каталися Даринка з Маркіяном)). Я знав, що маю багато роботи, і спочатку сумнівався, бо біля нашого будинку немає нормальної гірки — треба йти досить далеко. Самі вони б туди ще не дісталися. Але Маркіян дуже просив, тож я пообіцяв подумати. У результаті таки викроїв годинку часу.
Сніг зазвичай довго не лежить — кілька днів, і його вже нема. А з дітьми час проводити треба. Тож вирішив: нехай краще «вкраду» трохи часу в роботи, ніж потім шкодуватиму. Щоправда, вийшло, що я вкрав не робочий час, а шматок сну.
Ми пішли на гірку біля дубового гайка. Снігу було небагато — пухнастий, тонким шаром. Унизу він уже впереміш із дубовим листям, що вкрило стару грунтову дорогу. На звичайних санчатах там було б важко кататися, але в саней дітей були широкі полози, схожі на лижі, тож ковзалося непогано. Не дуже швидко, але достатньо, щоб втрачати керування — особливо Маркіянові.
Маркіян інколи нагадував мені не пілота спортивних саней, а мішок бульби 😅 — постійно падав. Даринка теж кілька разів впала, швидше від нудьги, ніж через те, що не втрималася.
Потім сталася ще одна цікава ситуація. Прийшли інші діти: хлопчик їхав на велосипеді, а за велосипедом були причеплені санчата з його молодшим братом. Спершу вони їхали дорогою, а потім хлопець спустився під ліс — прямо до нас — і поїхав вниз на велосипеді з санчатами. Ризиковано, звісно. Я б так не ризикнув, хоча якщо подумати — нічого страшного: сніг пухкий, льоду немає. Але хлопчаки — вони такі хлопчаки.
Мої діти зрештою змерзли, то ж ми пішли До речі, Маркіян постійно їв сніг — я сварився, але не надто, бо пам’ятав, що й сам у дитинстві любив таке робити. Та все ж не хотів, щоб він захоплювався — аби не застудився.
Коли накаталися, ми пішли додому. Я ще трохи порозчищав сніг перед входом до будинку. Хоч шар був і невеликий, але вирішив прибрати.
Ось так і вийшло: той «вкрадений» удень час я тепер компенсую — пишу допис далеко за північ.
Дякую, друзі, за увагу.
Усім добраніч, спокійної та мирної ночі — останньої в цьому році 🤍
