Насичені вихідні

Привіт, друзі. Я знову випав із написання щоденникових дописів на два дні. Вони були дуже насиченими, і в мене просто не залишалося сил писати пізно ввечері. Хоча бажання було — особливо позавчора, — але вчора його вже не було зовсім. Я просто хотів дійти до ліжка, впасти в нього й заснути. Власне, так і зробив.

Позавчора я ще думав, що напишу допис, але планував у неділю встати раніше, то ж вирішив усе-таки цей етап пропустити. Тому так сталося, що два дні я не написав жодного допису. Тож сьогодні спробую бодай трохи компенсувати свою відсутність: напишу ранковий допис про вчорашній і позавчорашній дні, а ввечері — про сьогоднішній, якщо буде що писати звісно)).

Отже, що відбулося. Я вже не раз згадував у попередніх дописах, що в січні в нас дуже насичений графік днів народжень. У суботу ми святкували день народження Маркіяна, мого старшого сина — якщо хтось раптом забув 🙂. У нього були однокласники і друзі. Хоча однокласники це дуже гучно сказано)). Один однокласник, кілька дітей із сусідів та знайомих. Щоб ви не подумали, що був цілий клас — ні, загалом було п’ятеро чи шестеро дітей. Але галасу, як на двадцять)).

Більшу частину часу діти проводили в кімнаті, де я змонтував шведську стінку. Це виявилося дуже доречним рішенням — вони були зайняті, гралися, там, а не крутилися біля дорослих. Бо в нас якраз зібралася родина, приїхав хресний Маркіяна, якого ми,давно не бачили, майже рік (маю на увазі в гостях) тож нам було про що поговорити, а їм — де й у що погратися.

За столом якось так вийшло, що почали говорити про лижі. І тут мій шваґро (умовно скажемо — номер один 😄) запропонував поїхати покататися. Я, до речі, не був на лижах уже років шість — ще до повномасштабної війни, та навіть до ковіду. Тоді ми встигли з’їздити буквально за кілька днів до початку пандемії.

Після повернення додому у 2023 році мені довгий час навіть не хотілося думати про те, щоб поїхати на лижі. Я просто насолоджувався тим, що поруч родина. І сама думка про поїздку в місця на кшталт Буковелю, де люди просто розважаються, в той час, коли іде війна, тоді мене, чесно кажучи, трохи лякала. Але зараз з’явилося інше розуміння: якщо є можливість — треба жити, треба проживати ці моменти. Бо завтра може бути гірше. І сидячи десь у холодному лісі, в ямці під обстрілами, набагато легше триматися, коли маєш що згадати. Це мотивує і дає можливість вижити. А коли не прожив хоча кілька щасливих моментів— і згадувати нічого.

Отож із бухти-барахти вирішили їхати великою компанією (можна сказати кумівською). Звісно, не в Буковель — далеко для одноденної поїздки. Ми поїхали на ближчий курорт, Плай: трас там менше, але вони хороші, і на кілька годин катання цього цілком достатньо. П’ять днів по шести трасах — це нудно, а кілька годин — саме те (хоча я ще ніколи в житті не катався так багато, максимум - три дні, не знаю чого вискочило про п'ять днів, видно хтось із більш просуниутих "лижників" сказав вчора).

Виїхали ми о шостій ранку, прибули близько дев’ятої. Довелося відстояти півтори години в черзі за прокатом, бо більшість не мала свого спорядження. Але настрій був чудовий. Падав сніг, був сильний мороз, але сніг — майже ідеальний для катання: і природний, і донастріляний. Хто катається, той зрозуміє. (це думка не моя, бо я не настільки експрес, а а одного з присутніх із дещо більшим досвідом).

Про ціни. Зараз багато говорять, що українські гірськолижні курорти дуже дорогі і десь за кордоном все дешевше. Так, якщо жити безпосередньо в Буковелі (бо для багатьох катання на лижах в Україні = Буковель, хоча це далеко не так) ходити по дорогих ресторанах і барах — то так. Але якщо їхати на день, не жити там і не витрачатися на зайве, то катання цілком доступне. Вітер в обличчя, лижі, спілкування з друзями, гори, зимовий ліс — це і є суть. А все інше — другорядне. Хоча зайти в теплий бар, випити глінтвейну чи з’їсти картоплю з салом у розумних межах — теж приємно.

Після лиж ми ще на запрошення кума заїхали в сауну попаритися. Тож додому я повернувся розслаблений, морально відпочивший, але все ж не виспаний. І як тільки дістався ліжка — одразу «відрубався» і проспав мертвим сном усю ніч.

Фізично ми не надто змучилися. Можу сказати, що якщо щось умієш, то воно не забувається. Я, звісно, не майстер спорту, але їздити вмію — так, щоб не падати і отримувати задоволення. І навіть шість років без лиж не стерли ці навички.

Я радий, що ми нарешті закрили тему дитячих днів народжень у січні. Дитячі свята — це зовсім інший рівень, ніж у дорослих: купа нюансів в організації, постійна увага, і ще нагодувати тих вередунів - цілий квест. Дні народження дорослих — значно спокійніші 🙂.

Тож тепер можна трохи перевести подих і повертатися до роботи: розгрібати завали, завершувати ремонт і братися за інші справи.