Привіт, море

Привіт, друзі! Гадаю, настав час закруглятися з дописами про мій, так би мовити, «панєвропейський тур» — як там жартома написав @o1eh. Хоча, як я одразу йому зауважив, панєвропейським його можна назвати хіба що з великої натяжки: два дні в Іспанії та транзит через Польщу — це, звісно, не зовсім європейське турне)). Але саме це було мені потрібно — щоб перезавантажитися, вирватися за рамки буденності й перевірити, чи можу я собі дозволити такі короткі втечі.

А завтра вже Святвечір, післязавтра — Різдво. Попереду, сподіваюся, будуть нові, теплі й приємні дописи — про родину, про спільний час у сімейному колі, такі, якими й мають бути різдвяні тексти. Якщо вони, звісно, взагалі будуть написані — бо іноді краще просто проживати моменти, ніж про них писати. Але якщо вже й писати, то нехай у них буде різдвяна магія, навіть попри те, що зараз нелегко.

Не знаю, чи ще повертатимуся до теми Іспанії — матеріалу в мене багато, можливо, колись і згадаю, коли не матиму про що писати. А поки — пауза. І фінальна крапка в цій серії дописів — море.

Я не був на морі довгих шість років. У 2019-му ми з родиною побували на Азовському морі: я, дружина, донечка і Маркіян, який тоді ще був у животику☺️ . На жаль, ті місця зараз окуповані клятою руснею. Я навіть якось жартував із дружиною, що всюди, де я був в Україні — один раз у Криму й двічі на Азовському морі — тепер окупація. Добре, що ми не поїхали в Одесу, якщо така «тенденція» справді працює…

Тепер, виходить, будемо перевіряти, чи не нападе п’яна ескадра на Іспанію 🙃 Хоча Іспанія, на відміну від України, під захистом НАТО.

Отож — море. Холодне іспанське море. Часто думають, що Іспанію омиває з одного боку Атлантичний океан, а з іншого — Середземне море, і загалом це правда. Але Балеарське море, яке омиває узбережжя Валенсії, — це теж частина Середземного моря, як і Адріатичне, Іонічне та інші. Саме Балеарське море омиває мої ноги на цьому фото.

Це була зима, тиждень до Різдва. Перед тим кілька днів лили сильні дощі, але нам пощастило: у день, коли ми запланували похід на пляж, дощі припинилися і визирнуло сонце. Поки ми йшли до моря, було навіть доволі тепло. Ми прийшли на пляж у куртках, побачили людей у таких самих куртках і шапках — і ... навіть не виникло думки відмовитися від купання.

Ну, принаймні я, як чоловік, мав перевірити воду)). Дівчата чекали мого вердикту. І ось я стою: хвилі омивають ноги, я акуратно знімаю одяг, кладу його на кросівки — і заходжу в море. Хвилі доволі високі, вода холодна, але не крижана. Я поступово йду назустріч хвилям, пірнаю — і за дві секунди вода здається вже цілком нормальною. Чесно: було комфортно.

Я зайшов десь по груди, далі не ризикнув — хвилі могли затягнути в море, а я не був упевнений, що легко з ними впораюся. Коли я розвернувся до берега і почав виходити, хвилі кидали мене вперед, наче загублений м’ячик. Відчуття — як на американських гірках: шлунок підскакує до горла й повертається назад.

Але температура води була справді комфортна. Тож за мною пішли й дівчата — дружина і дві мої куми. Ми ще з пів години стояли на березі, говорили, я навіть двічі купався. Потім ми відкрили пляшку вина прямо на пляжі — цей момент точно вартий того, щоб закарбувати його в пам’яті. Добре, що є фото.

Після купання ми пішли змити з себе сіль — і, як не дивно, на пляжі працювали душі. Коли я помився водою, яка була майже такої ж температури, як і море (а може, навіть трохи теплішою), мені раптом стало дуже холодно. Тож ми швидко одягнулися й пішли назад до міста, щоб зігрітися на ходу.

Усе обійшлося добре — ніхто не застудився. А вже після нас я бачив, як ще кілька людей теж наважилися перевірити, яка ж там вода 🙂