Річка-парк Турія

От чесне слово — треба було заздалегідь щось почитати про Валенсію перед тим, як туди летіти. Але я не мав на це багато часу та ще й покладався на більш досвідчених «провідниць»: одна подруга чимало літає по світу, інша також багато мандрувала. Тож здавалося, що немає сенсу щось додатково вивчати самому. Але, як виявилося, вони теж ніколи не були у Валенсії й також не мали часу на підготовку.

У результаті ми просто ходили центром міста, орієнтуючись за принципом: якщо щось цікаве поруч — загуглити на місці. Навіть коли ми вийшли на центральну площу Валенсії, де розташовані ратуша, головна пошта й театр, ми не знали, що саме перед нами. Ми не планували спеціально йти туди — просто вже гуглили інформацію по ходу.

Єдиною наперед визначеною ціллю був Музей науки — квитки туди ми купили заздалегідь, щоб піти туди ще до прогулянки до моря. Маршрут прокладали щоб іти пішки, по-перше, щоб краще пізнати Валенсію, і, як тепер розумію, це було правильне рішення. А по-друге — щоб зекономити, бо іспанські ціни вам не українські.

І, як виявилося, нам дуже пощастило. Дорога до Музею науки пролягала через дуже дивний, як на мене, парк. Він розташований у своєрідній заглибині з двома «берегами»: з одного боку — будинки, з іншого — зелень, а над усім цим — безліч мостів. Мені чомусь не спало на думку, що це дуже схоже на річку, хоча нас навіть попереджали — на спуску вниз був напис із застереженням не ходити тут під час сильних злив, бо можливе затоплення. Я ж подумав, що це просто таке архітектурне рішення — спеціально спроєктований парк.

Правда виявилася трохи іншою. Уже вдома, коли я почав готувати цей допис і переглядати фото, я зрозумів, що ми гуляли надзвичайно цікавим місцем. Насправді це — колишнє русло річки Турія, яка колись текла просто через центр Валенсії.

Після жахливої повені 1937 року, коли офіційно загинуло 81 людина, а вода двічі за день виходила з берегів і сягала других поверхів будинків, влада вирішила, що з цим потрібно щось робити. Так з’явився грандіозний проєкт під назвою «План Сур». Його суть полягала в тому, що за 16 км від міста прорили нове русло річки, відвівши її за межі Валенсії, аби уникнути повторення катастрофи. А зливи тут, до речі, бувають кілька разів на рік.

Коли ми прибули до Валенсії, щойно в аеропорту увімкнули телефони, одразу почали надходити сповіщення — майже як в Україні, коли Google надсилає повідомлення про повітряну тривогу. Було навіть трохи моторошно: у всіх завили телефони з попередженнями про надпотужну зливу. На щастя, суперзливи не сталося — був просто сильний дощ, що, до речі, добре видно на фото: на дні цього парку-русла всюди величезні калюжі.

Спочатку влада планувала забудувати колишнє русло, але містяни об’єдналися й не допустили цього. Вони запропонували створити на цьому місці парк — і так і сталося. Будівництво було довгим, і відкрили парк лише у 1986 році. Нині він простягається приблизно на 9 км.

Це надзвичайно класне місце: ідеальне для бігу — я бачив чимало людей, які тренувалися там. Уздовж усього парку висаджено безліч різноманітних і цікавих рослин: пальми, цитрусові, дерева з жовтим листям, які нагадували, що зараз усе ж таки зима (але нагадувало нашу осінь). Хоча, чесно кажучи, в Іспанії більше пахло весною, ніж осінню чи зимою.

Якби я одразу зрозумів, що це колишнє русло річки, ми б гуляли там зовсім інакше й, напевно, ще уважніше. Але часу було обмаль — ми поспішали до Музею науки, адже квитки були на конкретну годину. Тому особливо зупинятися не могли.

Втім, я все ж встиг зробити кілька фото. Зокрема — дуже цікавого моста, з якого дощова вода стікала через водостоки у вигляді орлиних голів. Але ці орлині голови видно саме знизу, коли йдеш дном колишньої річки.

Це був надзвичайно цікавий досвід — пройтися місцем, де колись шуміли води річки.