День, який ніхто ніколи не забуде

Вечір 24 лютого 2022 року. У нас ще є світло, тому сказали всім зробити затемнення. Скоро світла не буде. Взагалі. Його повернуть десь у травні, але я мабуть занадто довго чекала. Я просто встала, вимкнула й знову лягла. Я вже нічого не відчувала.

У нас був лише собачий корм й порожній холодильник. Щоб купити половинку хліба раз на сім днів, слід було простояти в черзі 6-8 годин. Цей хліб спекла сусідка й поділилася зі мною. А я, звичайно, з собаксами.

Вже було зрозуміло, що ніхто не виїде. Машини просто зникали. Ми бачили їх потім… коли нас звільнили й ми почали їздити за кормом для тварин селища. Я би дорого дала за те, щоб ніколи цього не бачити.

Але я майструвала клітки, щоб вивести собакс. Ні, я не збиралася прориватися скрізь блокпости. До лісу, ховатися, якщо все піде геть погано.

Одного дня вдалося здобути три літра дизеля, коли вскрили заправку. Зранку сюди приїхав танк…

Іва. Єдина, хто вижив. Я ховала їх щоранку. Коли не стало Фіони й Клювали, я перестала плакати. Я й доси не плачу. Якщо ця стіна рухне - мені капець.

Ірпінь. За пару днів до Великодня. Нас нарешті впустили. Ми просто стояли перед цим будинком й не могли рухатися далі. Чоловік з тероборони намагався сказати щось втішне, але це не допомагало. Ми навіть не знали, куди ми їдемо. І чи є ще взагалі куди їхати.

Кладовище автомобілів в Ірпені. Тут ми шукали машину моєї подруги, яку вона віддала волонтерам, коли вони нарешті евакуювалися до Києва. Багато машин стояли з білити стрічками… й слідами від куль.

Дорога до Вінниці через Макарів за кормом.
На заправці: Звідки ви?
З-під Бучі.

Люди починають купувати якись мафіни, вибір небагатий, намагаються сувати нам в руки. Шок. Ми й самі ще не зрозуміли, звідки їдемо.

Я бачила війну й до цього. Але це не була війна мого народу. Я бачила біженців, які днями лежали не рухаючись й не розуміла, чому, адже вони вже в безпеці. Я би так хотіла не розуміти цього й далі.