Ця щоденна наша біль живе з нами і ми вжились в цю біль. І стан тривожності не відпускає. Підкорково чекаю сирен тривоги, а коли її чую, то чекаю чи не прилетить на голову. Або десь близько і цього вистачить теж. Раніше коли бачила військову техніку, то було вдивування, а зараз його нема. Проте є біль і жаль через обізнаність того, що в собі несе ця техніка. А ще.. та багато чого ще є(
Сьогодні кожен має свої спогади пережитого за ці 4 (12) років і вони не веселі...