Підсумки робочого тижня

Ще один робочий тиждень закінчується, і я розумію, що всередині тижня не можу навіть близько підійти до написання нормального допису. Напевно, на цій планеті занадто мало годин у добі або придумано занадто багато хвилин в одній годині. Раніше я якось умудрявся надиктовувати дописи дорогою на роботу, ризикуючи отримати штраф за вовтузіння з телефоном. Але зараз я виїжджаю набагато раніше. Вранці написання дописів для мене просто неможливе через моє повільне пробудження, яке фактично завершується вже на роботі. А після роботи я їду коли вже темно, і світний екран телефона біля керма це просто жахлива ідея. Будь-який контакт руки водія з телефоном, помічений поліцейським, це у 99% випадків штраф. Навіть якщо екран телефону не світиться і навіть якщо водій стоїть на світлофорі. Такі штрафи іноді можна оскаржити в суді, але це все забирає час, ще гроші та нерви.

У першій половині тижня погода вирішила показати свій характер. У неділю і понеділок трималася літня спека +33°C. Потім за добу різко похолодало і пішов дощ. За 6 годин зливами затопило все, що тільки можна, вулиці перетворилися на річки. У моєму районі рівень води на вулиці місцями був вище щиколотки, але машиною я проїхав здається без проблем. У мене Kia Picanto 2021 року, дорожній просвіт (кліренс) приблизно 15 см. Може, мені просто пощастило, що не застряг у калюжі.

Але через 4 години після завершення дощу знову світило сонце, комунальники підсуетилися й відкачали воду де треба, і дорогою додому я вже не бачив жодних ознак ранкового хаосу, окрім дописів у Фейсбуці від вразливих очевидців негоди. Хоча таких затоплень могло б і не бути, якби муніципалітет вчасно займався чисткою водостоків. Але ця проблема спостерігається з року в рік, і схоже, що ця хвороба не лікується. А найближчими вихідними знову спека до +30.

Кілька місяців тому я писав про те, що займався виготовленням склеральних лінз для незрячої дівчинки, яка втратила зір через глаукому. Цього тижня настав той день, коли я нарешті видавав готові вироби. Це була дуже зворушлива зустріч. Щойно я поставив дівчинці лінзи, обоє батьків розплакалися, коли побачили її. Побачили її з “очима”... Цей процес зайняв багато часу через те, що ці люди живуть далеко і не могли приїжджати до нас кожні два тижні. По-друге, процес звикання до заготовок лінз також вимагав певного часу, і якось усе це затягнулося. Але все ж не обійшлося без казусу. Коли видавав лінзи, на одній з них, на тоншій, я помітив невелику тріщину, яка починалася від краю і йшла до центру, довжиною приблизно 4 мм. Мене просто бісить і виводить із себе те, що начальство на роботі бачить очевидне й нічого з цим не робить. Ми працюємо з катастрофічно неякісним колективом. Більшість проблем (виробничий брак) виникає через вік працівників. Середній вік співробітників, які відповідають за виробництво, становить 65–75 років. Про яку тут може йти мову якість? Ні про яку. Прийшлося підточити тріщину так, щоб вона не заважала, попросив людей вернутися через місяць на корекцію, так я зможу все виправити.

Я от замислився, цікаво виходить. На цьому місці роботи я майже 17 років. І деяких клієнтів я вперше зустрів ще в своєму віці. Сьогодні багато хто з них уже не дуже молоді. Ті, хто були літніми, вже давно перестали приходити. Ті, хто були у 10-річному віці, одружилися або повиходили заміж, деякі вже приходять з дітьми. Наче я частина їхнього життя. Але фактично так і є. А сьогодні жінка привезла в інвалідному візку 80-річного чоловіка, якому я 8–10 років тому виготовив очний протез — рецидив меланоми. Знову хіміотерапія, опромінення. Чоловік протягом місяця не носив цей протез, і через це очна порожнина повністю закрилася... Просто нічого не залишилось, лише смужка, як рубець на місці, де раніше були повіки. З цього місця стирчало кілька вій.

Тут для мене роботи більше немає. Я лише покликав лікаря для консультації щодо встановлення зовнішнього лицевого протеза з силіконовими повіками та бровою. Мені сподобалася лише одна фраза лікаря: “Цей вид протезів змушує людей по-іншому дивитися на життя”. І це так.

Search query in Google: “orbital exenteration prosthesis”

Останніми тижнями мені зовсім не вистачає енергії на нормальні дописи, на фотосесії природи й рослин, усіляких там метеликів або інших спонтанно виникаючих істот і об’єктів. Щось я замотався. Напевно, час відпочити.

А ось минулої п’ятниці, пізно ввечері, ми вийшли з дружиною у двір, глянули на небо й побачили там безліч зірок. Зазвичай у нашій прибережній зоні з високою вологістю повітря зірок майже не видно, лише найяскравіші. А тут таке видовище! І ми спонтанно вирішили виїхати трохи за місто в лісосмугу, де немає міських вогнів, щоб подивитися на зоряне небо. Навколо ані душі, тиша, десь удалині на трасі чути автомобілі, а навколо — шелести, нічні птахи, і виють шакали. Романтика! Тільки цвинтара ще поруч не вистачало. Але натомість небо було дуже гарне.

_{Posted using SteemX}