МАРІУПОЛЬ. Як ми виживали. Хроніка війни в одному місті. (Частина друга)

Усім привіт

Продовжую спогади про війну у Маріуполі. Дивлюся на фотографії і у вухах стоїть стрілянина, я так розумію, що це артилерія ... Але під цю музику, що стрекоче, я виїджала зі сватами мого брата. Він мешкав тоді в центрі, а я на лівому березі. Усі страшні події розгорталися довкола мене. По-перше, тому, що я жила поряд зі школою, в якій пропрацювала все життя, а ця школа стала центром "Азова". Мабуть, тому майже всі будинки поряд зі школою було зруйновано. А ось школа - база "Азова" залишилася майже цілою... Що дивно дуже, адже тоді звучали по ТБ в Росіі, що точкове влучення... Знесено будинки та біля комбінату "Азовсталь", куди перемістилися воїни "Азова" - цілі вулиці були зруйновані ...Друзі моєї доньки - сусіди по її будинку (а я жила з донькою поряд) - сказали, що після мого від'їзду до брата через п'ятнадцять хвилин було влучення в мою квартиру. Будинок горів кілька днів.

Мій однокласник, який не зміг виїхати через хвору маму, прислав мені фотографії моєї квартири:

Як бачите. замість упорядкованої трикімнатної квартири - одна кімната - звалище цегли та золи, ніби там ніколи не було ні меблів, ні затишку... Повне обнулення. Адже я виїжджала на одну ніч до брата, нічого з собою не взяла, навіть продукти, які купила на тривожні дні (як я рахувала тоді) – залишились у холодильнику. Я залишила сусідці, яка мала своїх вісім котів і вона виїжджати не збиралася незважаючи на стрілянину - корм для кота. ключі від квартири ... Я тоді і подумати не могла, що їду назавжди ...

Набагато пізніше я побачила, що зробили з лівим берегом ... Ридала і не вірила своїм очам. Вулиці не можна було впізнати... Усі відремонтовані напередодні дороги, викладені плиткою, були розбиті...

Були розбиті школи та дитячі садки, в які ходили мої діти та онуки.

Розбито будинки творчості, навчальні професійні центри, льодовий клуб, мультимедійний центр... Одним словом - повний "абзац".

У кожному дворі - цвинтар, сусіди ховали загиблих... Це могилка мого друга-сусіда Вовчика - найдобрішої душі людини. Його потім наказали, як і решту відкопати та винести на дорогу, де мертві лежали, доки їх відвезли на цвинтар. Багато людей досі не можуть знайти ближніх...

Мені вже важко писати...серце стискається...Наступного разу продовжу... А зараз скопіюю спогади, які мені надіслав мій братик... До речі, він перед самою війною переніс інфаркт ... А зараз пише спогади пише вірші і перекладає мої ...

Пам'ятаю, як тільки ми вибралися з Маріуполя з братом і з'явився зв'язок, одразу почали всі шукати один одного... Я не знала чи жива моя онучка, родичі мої... Коли знаходили один одного - плакали від щастя: живі...Я почала виставляти свої вірші, написані в Маріуполі на поетичному порталі, замість фотографії своєї поставила цю листівку:

Пам'ятаю, як я звернулася до волонтерів, щоби допомогли відшукати мого кота. На одній із фотографій на сайті волонтерів мені здалося, що кіт схожий на мого, але виявилося, що його вже забрали господарі... Така ж історія повторювалася багато разів... Кекса свого я не знайшла... Запрошую познайомитися зі сторінками спогадів, які готує до видання мій братик.

Олександр Зоря-Заря (текст і вірші)
Ольга Заря (вірші російською мовою)
(частково використані щоденникові записи сусідки Небейголова Валентини Миколаївни).
МАРІУПОЛЬ. Як ми виживали. Хроніка війни в одному місті.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Хроніка подій. 27.02.22 (неділя)
В місті немає хліба! Й більше не підвозять. За вікном гримить артилерія, ніби сама земля вибухає від болю. За пропозицією невістки Насті ми всі книги з книжкової шафи складаємо стопками на підвіконня, щоб закрити скло, створюючи своєрідний щит із сторінок та обкладинок. Надіємося, що це якось захистить нас від можливого влучання снарядів у квартиру. Ці стопки книг тепер стали нашою фортецею, мов стіни із віршів і романів, які намагаються стримати жах війни за межами дому.

Свобода зникає, зникає і хліб.
За вікнами стукають тіні.
Це артилерія пише без слів
Криваві листи нам віднині.
Думки і уява на захист стають:
і книги – все вище і вище;
на підвіконні росте, будь-що-будь,
фортеця з романів і віршів.

---

ДЕНЬ П’ЯТИЙ

Хроніка подій. 28.02.22 (понеділок)
Вимкнули світло… Чекаємо, коли ввімкнуть. Та не дочекалися. Лягли спати раніше, одягненими, мов воїни, готові до бою навіть уві сні. Темрява оповила все навколо, мов густий туман, і ми намагалися знайти хоч трохи спокою серед цих безмовних стін, які тепер здаються ще холоднішими. У тиші ночі, позбавленій світла, лише далекі звуки артилерії нагадували про те, що війна ніколи не спить.

Ми іспити складаєм уві сні,
Укрившись темрявою, холодом, туманом.
Гармати кажуть, що війна не спить
та проникає в наші сни неждано.

---

ДЕНЬ ОДИНАДЦЯТИЙ
Хроніка подій. 06.03.22 (неділя)
10:00
Газ зник, і наші оселі залишилися без тепла та вогню, мов зранені звірі в морозному лісі. Вчора розірваний у трьох місцях газопровід мовби перекусили жадібні пащі війни. Ніхто не знає, коли знову загориться полум’я, що було серцем наших домівок.
13:00
Ми натаскали цеглин, наче мурашки, що будують нові домівки, та склали у дворі саморобні печі. Іскри цих вогнищ виблискують, як зорі в нашому світі, що потемнів. Вогонь горить, нагадуючи, що життя продовжується, навіть у цій пітьмі. Ми збираємо дрова, гілки, картон та ящики, немов скарби, і молимося, щоб не дійшло до вирубки дерев.
15:00
На багаттях ми кип'ятимо воду, готуємо їжу, наче первісні люди біля вогнища. Наші каструлі вкрилися гаром та сажею, мов застарілі рани, що нагадують про втрачений комфорт. Коли якась пічка звільняється, наступні користувачі відразу займають її, щоб приготувати їжу чи нагріти воду. Вогонь став центром нашого маленького світу, але він не дарує безпеки. Коли в небі з’являються літаки, ми, мов налякані таргани, розбігаємося по під’їздах. Мабуть, з висоти польоту ці бездушні пілоти-нелюди бачать в нас лише комах, які не заслуговують на їхній жаль чи співчуття.
16:00
Хтось приніс коробку з використаними батарейками, наче безцінний скарб. Сусід Євген перебирає їх, намагаючись знайти хоча б одну живу, бо його дружина Ірина потребує вимірювання тиску для лікування нирок. Дізнавшись про це, ми віддаємо їм наші батарейки, принесені з магазину. Їхня вдячність була безмежною, наче промінь світла в цій темряві.
20:00
Сестра Ольга написала вірш, який вона назвала «Весна в полоні». Цей вірш став голосом, що проривається крізь нашу темряву, торкаючись душі кожного з нас. В її рядках Маріуполь постає особливим у ці дні — весна, що потрапила в полон, перетворилася на поле бою, де кожен звук весняного грому замінений чорним градом смерті, який безжально лупить по наших серцях.

ОЛЬГА ЗАРЯ
ВЕСНА В ПЛЕНУ.

Мой Мариуполь в эти дни – особый…
Весна в плену
И не весенний гром,
А чёрный град устроил кинопробы,
Упрямо смерть печатая на всём.
За грудки землю волокут на пытки,
На каждый метр – боли на развес.
А перекись дождя с разбитой плитки
Смывает кровь разорванных небес!
Хотя дома и улицы всё те же,
Но поседевший город стал угрюм,
Тревожит слух не ветер побережья,
А бесконечный орудийный шум…

ОЛЕКСАНДР ЗОРЯ-ЗАРЯ
(переклад)

ВЕСНА В ПОЛОНІ.

Мій Маріуполь нині – особливий:
Весна в полоні. Грім – не весняний.
Ворожий град друкує нам уривок
Про смерті від незваної війни.
Ось потягнули землю на тортури,
То біль із криком, потім навпаки…
Дощем змиває кров червоно-буру
Небес розірваних без жалю на шматки.
Від горя місто наше посивіло,
Будинки, вулиці – казкові, як колись.
Не вітерець морський повіяв мило,
А нескінчений гул гармат і сліз.

Дякую тим, хто зайшов підтримати мій допис і розділити зі мною мій смуток...

Ольга Зоря