Затримуватися так вже по повній

Довгий-довгий день. Він розпочався з ранкових дистанційних занять і завершився вже в Києві. На відміну від решти днів, коли ми встигали завершити все до 17, сьогодні затрималися до 18. А це значить, що поспішати вже не було сенсу — місто стояло в заторах.

За собакс я була спокійна, адже виїхала з дому десь о 12. Вони вже вигуляні, нагодовані, кожен на своєму місці, тож можна було не поспішати (що в принципі не мало сенсу, бо я би просто встала в заторі). Тому ми з колегами спокійно зробили чай і провели пару годин у приємній компанії, гарно завершивши робочий тиждень. Просто нормальна розмова і відчуття, що день прожитий не дарма. Та й тиждень мабуть теж.

Виїхала вже десь о 20. Заторів не було, дорога нарешті стала легкою. Зате було дивовижне небо. Таке, що хочеться зупинитися і просто дивитися. Не знаю, наскільки мені вдалося його «спіймати», бо можливості зупинитися не було, але я все одно спробувала.

Заїхала на заправку. В принципі, до дому я б, можливо, і дотягнула, але я так не люблю. Мені спокійніше, коли бак не на нулі. Бо життя вже не раз показувало: щойно ти розслабився — одразу виникає щось термінове. А раптом комусь із собакс стане зле і доведеться їхати до клініки? Тому краще перестрахуватися.

На заправці ще й пофоткала забавні м’які іграшки. Дрібниця, але настрій піднімає моментально. Особливо мені сподобалися капібари, вони зараз в тренді.

Вдома все за звичним сценарієм: швиденько закрила птахів, погодувала собакс, перевірила, щоб усі були на місці. І вже потім — під ковдру, з фільмом і цим дописом.

Завтра маю плани на сад, головне, щоб погода не підвела. Ще треба познімати Дзьобелло — він зараз рушійна сила моєї монетизації, яка нам із собаксами точно не зайва. Ну і робота… але коли нікуди не треба поспішати, вона вже сприймається зовсім інакше.

_{Posted using SteemX}