Кожен має право на дурбецельну фотку

Стартував черговий тиждень. Черговий божевільний тиждень.

Їхала зранку на роботу з відчуттям що більше не витримаю. Але нічого… Насправді ми взагалі не знаємо що здатні витримати. Думаємо що все, край, не можу — а потім нічого, до вечора дотягнула - ноги не протягнула 😂 І так по колу.

Виїхати довелося раніше ніж зазвичай, бо всі хто не повернувся до міста вчора — їхали сьогодні вранці. Одночасно. Всі разом. Саме за це я не люблю понеділки — не за те що треба працювати, а за оцей ранковий потік машин вже о 6.30 ранку. Та ще й собакси зранку не слухалися, не хотіли розходитися по кімнатам, тож я затрималася хвилин на 10. Тож в Київ вʼїхала майже в останні хвилини перед початком тягнучек, а потім і заторів.

На роботі все як завжди — пари, якісь контролі, стандартний набір. Нічого надзвичайного, просто багато зайвого, без чого можна жити і нічого не змініться. Але чиновники в міністерствах мають чимось займатися, от і створюють геніальні опуси.

Повернулась додому — і на цьому все. На що вистачило сил, це погодувати собакс. А, ну ще корм замовила.

Завтра знову божевільний день, вже знаю. Але в середу я вдома — і ця думка зараз єдине що тримає. Середа звичайно не буде вихідним, але просто бути вдома вже добре. Частину дедлайнів я закрила, але купа ж ще залишилася. А потім знов два божевільних дня.

А це просто дурббецельні фотки кошик Тойри (не моя, моєї подруги) і Скрьоні (а це вже моя 😉)