Поїздка на роботу

Сьогодні, як й планувала, їздила в місто. Скажу чесно, не сама приємна подорож в моєму житті. Половину шляху, десь аж до Бучі, машину мотиляло на дорозі. Це було трохи дивно, бо їхала я вже о 9 й сніг мали б рознести фури, але ніт. Проте після Бучі ситуація стала дещо кращою, машина вже впевненіше трималася на дорозі й я змогла видихнути.

Перші слова, якими мене зустріли на роботі, були «не роздягайся». В приміщенні дійсно було якось дуже холодно. Зʼясувалося, що з пʼятниці не було опалення. Все ж такі у мене гарна робота. Звичайно буває по-різному, але все ж такі кожного дня я туди не їжджу. Не уявляю, як би я витримала у такій морозилці. Щоправда сьогодні опалення вже повернули, але з нашими шизонутими сусідами-орками невідомо, чи надовго.

Після невеличкого збіговиська я відвалила назад. Попередила, що завтра мене точно не буде, бо їду до лікаря. Й такі маю твердий намір здійснити цей візит. Чесно, ненавиджу це. От є люди, які люблять лікуватися, кожного дня міряють тиск, щось там перевіряють. Це точно не про мене. Якщо я вже їду до лікаря - значить все геть погано й почав працювати інстинкт самозбереження. Сподіваюся, що завтра мені дадуть якись більш-менш розумні рекомендації.

А це те, що я бачу, коли зранку виїжджаю з двору. Подивилися ліворуч, потім праворуч. Ось така провінційна романтика. Добре, коли все це не покрито льодом, бо тоді починається справжній атракціон.

А взагалі-то я сьогодні їхала на роботу й серйозно вперше за останні роки подумала, що я мабуть готова повернутися в свою квартиру. Звичайно не зараз, бо з собаксами це в принципі не можливо. А от за кілька років - цілком можливо. Більшість моїх хвостиків вже старенькі… я знаю, що на мене чекають складні часи. Ні, не хочу про це думати…