Війна війною, а робота за розкладом

Чесно кажучи, сподівалася, що нам зсунут розклад хоча б на пару годин. Але ніт. Більш того, коли десь о 6,45 вʼїхала в місто вже було доволі багато машин, попри те, що місцями ще був дим. Все ж таки таких людей нічого не зупиняє. Така у нас вже повсякденність...

Каву попила вдома, бо якийсь час коливалася – їхати як завжди чи трохи пізніше (а раптом таки перенесуть початок). Потім уявила послідовно метро або проблеми з парковкоюі виїхала як завжди. Не помилилася. Але на заправці обмежилася сендвичем "з собою", без кави. Тим більше, що почувалася, чесно кажучи, не дуже. Спала ну геть погано.

Дорогою додому забрала маленький подарунок для себе. Зрештою після такого і не порадувати себе - це вже занадто. Я все це навіть нікуди ховати не стала (ну або ставити на місце), а залишила на кілька днів на моємо гарному столику, який я вчора встановила. Ну от щоб ходити і бачити. І радити приємним дрібничкам. Така собі гормональна пігулка.

Завтра продовження. Подумала, що цей тиждень насправді - цікавий експеримент, мій шанс дізнатися, як би я почувалася, якби погодилася на нову роботу, на яку треба їздити щодня. Хоча для чистоти експерименту машину треба кидати на парковці на вʼїзди в місто і далі їхати на метро. Проте до такого я поки не дозріла. Та воно мені з самого ранку нічого не дає. От якби мені треба було на 11, то я би точно поекспериментувала.