Мій досвід кесарського розтину

Моє тіло дуже непогано справилося із випробуванням вагітністю та кесарським розтином. Кілька слів про це.

Я взагалі вважаю, мені дуже пощастило. Адже майже жодних ускладнень, описаних в товстелезних книжках про вагітність і можливі патології чи пологи в мене не було. Якби знала, всі 9 місяців читала б про розвиток немовлят, а не про гестаційний діабет, еклампсію, трисомії, епізіотомію тощо. Тепер дитині не поясниш, щоб тихенько лежала, поки мама читає хоча б 30 сторінок в день про догляд за найменшими гомо сапієнс — доводиться обмежуватися швидкими відповідями ШІ чи гугла. А вони потрібні: там прищики висипали, там помаранчевий наліт на язичку з'явився, там плач кілька годин поспіль...
⠀
На фото: приблизно місяць з дня кесарського розтину, де я загоїлася десь на 90 %. І досі відчуваю легенький біль у м'язовій частині живота, коли Тарас Григорович сіпає і постукує ніжками в позі стовпчика. І досі є легкі кровомазання (вже не лохії, а малесенькі такі лохійнятка). Але це вже дрібниці: найтяжчі були перші 3 тижнів відходняка. Якраз після 3 тижнів я остаточно відмовилася від медичного бандажу, коли перестала потребувати хвилини перепочинку сидячи чи лежачи через раптовий гострий біль нижче пупа. Цей біль був особливо жахливим в перший тиждень після КР.
⠀
Через все це вище описане я відчуваю себе трохи читеркою (породілею-самозванкою?), адже так і не дізналася, що таке перейми чи пологи.

Тренувальних перейм я не відчувала зовсім (хоча вони були, доплер фіксував, і лікарка бачила це на розшифровці). А справжні перейми так і не почалися — я дочекалася дати планового кесарського на 39-му тижні вагітності (хоча не одна лікарка казала, що я не діжду, бо хлопчик повністю готовий на вихід ще на 37-му тижні, і доведеться робити екстрений, позаплановий КР).

Чому не фізіологічні пологи? Через сідничне передлежання дитяти. Мабуть, колись це не було причиною не йти в пологи, але зараз (алилуя!) здоров'ям дитинки і матері більше не ризикують. Зі згоди матері, звісно. А згода була аж бігом, бо пологів я трохи побоювалася.

Тож я їхала на свято появи Тарасика на світ на абсолютному чилі та релаксі: не переживала, не боялася, не стресувала, не страждала від жодного болю. Якась казка — усмішка не сходила з мого обличчя! Не сходила аж до...
⠀
Аж до того, коли почалася частина з болем. 😅 Тобто, коли після операції почали колоти окситоцин для інтенсивного скорочення / зменшення матки; а ще — минула дія морфію, який мені дали разом зі спінальною анестезією, і знеболюватися можна було лише ібупрофеном та парацетамолом.

Я не знала, до речі, що при КР вводять морфій — мені сказали вже по факту, коли я лазила по палаті з дитиною на руках і без бандажу, тримаючи сечоприймач в зубах, в перші години після операції: мовляв, а мене зовсім не болить, дивіться, як я можу! Лікарка тоді насварила і наказала не рипатися й по максимуму лежати. 🙂
⠀
Завдяки тому, що чоловік 3 доби проживав з нами в палаті, все склалося якнайкраще — він дбав про Тарасика, поки я майже весь час спала, швидко переміщував його в бомбосховище, годував з пляшечки і перевдягав. Добре, що тепер в пологових є опція сімейних палат (правда, платна), бо я не уявляю, що роблять жінки після КР в загальних палатах, де не можна ночувати родичам, це ж муки якісь.
⠀
Я не перестаю хвалити чудових лікарок, які оперували мене в Перинатальному центрі м. Київ (філія на Лобановського, 2): швидко, дбайливо і на позитиві. Це Попель Ольга Казимирівна (хірургиня) та Шевченко Світлана Василівна (акушерка-гінекологиня, яка теж оперує, але в той день асистувала; вона ж вела всю мою вагітність в клініці "Добробут"). Я рада, що знала моїх медикинь заздалегідь, це дозволило повністю довіритися їхнім досвідченим, турботливим рукам та світлим умам.
⠀
А ще я радію, що на всьому цьому шляху я жодного разу не стикнулася з корупцією — всі платежі були офіційними і через касу. Це для мене вкрай важливо.
⠀