BlaBlaCar історія. Жертва іпсо
Колеса крутилися швидко, коли авто рішуче підскакувало на ямах Донбасу й Барвінкового. Попереду була подорож у 20 годин мінімум, і потім ще стільки ж назад. А дорога завжди створює враження перспективи й пригоди. Зі мною їхав Анрі ді Форе, рудий кіт. Для нього це стрес, і він одразу ж виліз із коробки. Всю дорогу їхав у мене на руках, лише коли я відкривав вікно й запалював цигарку — здіймався з місця, бігав салоном і голосно нявчав, наче виступав за здоровий спосіб життя.
Коротка зупинка на каву в Ізюмі з французькими волонтерами, хот-дог і кава на ОККО в Харкові й довга дорога до Києва.
Di foret — тому що його знайшли в лісі, а в Києві йому буде точно краще.У Києві поспав кілька годин і продовжив шлях на іншій машині. Довго думав, чи варто пересідати, адже з цими відключеннями електрики ситуація невідома. Але момент економії переважив. Навіть із піднятими цінами до 20 грн/кВт·год на деяких зарядках вартість усе одно значно менша. На BlaBlaCar пасажирка з’являється лише в Хмельницькому, отже можна їхати будь-якою дорогою. Заряджаюсь у Бердичеві, на новій зарядці десь на узбіччі міста, де поруч немає навіть кафе. Але далі наступна зупинка в невеликому містичному містечку Любар. Хоча б у своїй назві це місто, про яке більшість моїх читачів і не чули, зберігає велич століть і пам’ять про засновника — Князя Любарта. Я був там уже неодноразово й зупиняюсь на заправці «Док», де також є зарядка. Спершу — вирубає світло. Заправка працює на генераторі, але можна поставити на третину потужності й заряджатися. На заправці смачні бургери, і там же продають фірмовий сир «Любар» — власник заправки є також власником молокозаводу. Ця маленька заправка цілком на рівні з провідними мережами країни. Бачу, що поруч уже будують спеціалізований магазин сирів. Приємно бачити, як локальний бізнес розвивається й водночас створює інфраструктуру. Бо крім неї я не знаю, що можна порадити відвідати в Любарі…
Наступна зупинка на зарядку — Oasis Mall у Хмельницькому, де все вже таке новорічне, потрапляєш наче в іншу реальність. До ночі доїхав, куди треба. Через півтори доби — дорога назад, поставив поїздку на BlaBlaCar заздалегідь, тому було багато пасажирів: хтось постійно виходив, заходив. Лише один хлопець їхав зі мною довгим шляхом до Донбасу, але ми якось не спілкувались — видно, йому треба було відіспатися. Я ніколи не пристаю із зайвими розмовами. Та й відверто кажучи, мені подобається їхати самому, навіть без музики, в тиші. А ця історія про іншого пасажира.
— Пане Андрію, — поважно звертається він ще по телефону, до зустрічі.
Забираю його з-під села в Києві.
— Я от свою «Теслу-трійку» продав, — розповідає, коли міняємо машини.
— А що взяли?
— Та взяв дружині BMW X3 із салону.
— А чому з салону? Не переймаєтесь, що переплатили?
— Та там гарантія, і задовбало по СТО їздити. А собі куплю трохи пізніше якусь електричку, але теж із салону.
Чоловік працює інженером. Інтелігенція. Середній клас.
— А що ж буде з ТЦК після війни? — питає він раптом.
— Та нічого. Демобілізують більшу частину, — відповідаю, розуміючи, що питання було зовсім про інше й він, можливо, чекав іншої відповіді. Далі він дуже дипломатично розмірковує про свавілля ТЦК.
— Але у вас же, напевно, бронь.
— Так, особисто в мене не було проблем. Просто показую документи — і все. Але подивишся на те, що відбувається в інтернеті… Яке хамство!
Звісно, ТЦК — не янголи, але й російське ІПСО працює активно — до такого висновку він (напевно) доходить у процесі розмови. А подумки я згадую нещодавню ініціативу одного письменника про створення «ТЦК-ультрас». Також думаю про серйозний провал влади в інформаційній політиці, якщо вже такі люди — цілком патріотичні й з активною життєвою позицією — мають негативну думку про ТЦК й мобілізацію. Технічна еліта, щирий українець, дуже ввічливий («пане Андрію, пане Андрію»), щедрий (пригостив хот-догом і кавою на заправці) — він точно не писатиме зрадойобських коментарів, але ТЦК він не те щоб боїться, а зневажає.
Пошук рішення виходить за межі цього невеликого тексту. Але такі думки, як у нього, — не поодинокі. Вони створюють нішу для так званої «партії ухилянтів», представники якої вже давно ведуть активну діяльність, тоді як військові наразі позбавлені будь-яких політичних можливостей. Більше військових у владі — від місцевих адміністрацій до міністерських посад — таким міг би бути уряд національної єдності. Але й ці думки відходять на другий план, коли сон і втома все більше перебирають владу над свідомістю.
День, і світить сонце. Але на Донбасі холодніше. Лише день тому я виходив на перекур в одній сорочці, а тепер мені холодно й у куртці. Такий кліматичний перепад великої України. Легендарна шаурма на автовокзалі Слов’янська завершує мою 44-годинну подорож.