Війни з зозулькою

Доброго ранку, шановна спільното!

Підірвало нас сьогодні з дівчатами о пʼятій ранку, супротив нашого звичайного підйому протягом останніх тижнів десь о першій дня. Хто знає щось про ментальні розлади - той зрозуміє мою першу думку. Інверсія? Поки що не знаю. Зробила каву, прислухаюся до себе. Відчуваю, що сили піти працювати є. Ідеї є. Це цілком може бути дійсно інверсія фази. А може бути просто випадковий сплеск активності.

Писала вчора, що мій психіатр відмовлявся призначати мені АД, бо боявся саме інверсії. Але це не означає, що протягом останніх кількох днів я трошки не підʼїла їх самостійно, бо мій жах перед тим, що я зараз звалюся у безпросвітно депресію сильніший за страх перед якоюсь там інверсією та її наслідками, бо вони будуть колись, а провалююся я вже зараз. Тож... Якось так. Багато не їла, але трошечки все ж таки.

Чоловік обіцяв, що сьогодні поїдемо в епіцентр. Треба закупатися суто по хазяйству, але це все одно можливість вийти з дому. Ціную навіть таке. А працювати теж все одно треба, бо цього разу я точно не дозволю хворобі розвалити все, що я з такими нелюдськими зусиллями будувала вже понад рік. Тому - дописуємо допис, доживаємо каву і робимо хоч щось. І намагаємося не слухати той внутрішній голос, який вперто мені каже, що в мене нічого не вийде.

З любовʼю, ваша Foxy

Good morning, dear community!

My girls and I woke up today at five in the morning, contrary to our usual wake-up call in recent weeks around one in the morning. Anyone who knows anything about mental disorders will understand my first thought. Inversion? I don't know yet. I made coffee, I'm listening to myself. I feel like I have the strength to go to work. I have ideas. This could very well be a real phase inversion. Or it could just be a random surge of activity.

I wrote yesterday that my psychiatrist refused to prescribe me antihypertensive drugs because he was afraid of inversion. But that doesn't mean that I haven't eaten a little of them myself over the past few days, because my fear of falling into a hopeless depression is stronger than my fear of some kind of inversion and its consequences, because they will happen someday, and I'm already failing now. So... Somehow. I didn't eat much, but a little bit anyway.

My husband promised that today we would go to the epicenter. We have to buy groceries purely for the household, but it's still an opportunity to leave the house. I appreciate even that. And I still have to work, because this time I definitely won't let the disease ruin everything that I've been building with such inhuman efforts for over a year. So - we finish the post, finish our coffee and do at least something. And we try not to listen to that inner voice that stubbornly tells me that I will not succeed.

With love, your Foxy