Малечість у діда

Малечість у діда

В часи пуцвірінкуватих днів, зовсім малечих, точно ще до школи чи може перші класи. Час від часу завозили мене до діда. То були часи безтурботності. Коли можна було сидітб на стільчику, вимкнено світло, а в печі горить вогонь. Грілись малі п'яти покладені на краю, тобто біля самого отвору входу, заворожуюче танцювали жовто якісь там язики полум'я. А як починало припікати, доводилось відсовуватись аж до дальної стіни, бо писок гріло добре. Як стухало до жару чи вже голготіло вельми слабенько. Тоді туди пхався гарбуз, його дві половинки із вибраним насінням. То смакота добряча. Були ще й забавки...

Кукурузний наган

Одного разу дід заходився майструвать дивну штуку, сказав шо то буде наган (чи так мені придумалось). Дуло із бузини, адже там пустотіла серединка, тож легко вичистити. Десь на довжину ствола й затвор, схоже на таку шпагу маленьку із ручкою. Бо то один цільний шматок, обструганий до тоненького, щоб входило в отвір плавно й 1/3 товстеньке, щоб маса була та зручніше взводить. Станова частина, тобто ручка й ложе для ствола, теж майстерно вистругано, тоді точно так здвалось. Тож принаймні підігнано до потрібних форм, а там фантазія зробить свою справу, бо бувало для гри в піф-пав вистачало якоїсь гіллячки. Ще там був курок та не хитрий затворний механізм.
Палочка-штовхалочка відтягуваалась на резинці від трусів, яка тримала її для зворотного поштовгу, і зачіпалась за виступ. Тож до зведення достатньо було покласти в дуло заряд, обрати ціль і натиснути курок. Набої переважно були із кукурудзи. Її тоді чомусь було багато, а один качан давав декілька жмень тої радості.

На декілька метрів воно точно пуляло хвацько. Тож навтішавшись. Починалось полювання на котів. Чи вони мишей не правильно ловили, може мало, чи ще шо, а таки були підтрелені із зерноплювачки. Чи давали за те по сраці вже не па'ятаю. Це мабуть був перший мій іграшковий пістолет, чи другий.

Кукурузна катапульта

Як згадувалось того добра вистачало, біля припічка його було вдосталь. Тож За допомогою молотка, невеликої дощечки, і відрізу круглої палиці, можна було ще шось учудить. Це було шось схоже на гойдалку для двох, тільки маленьку. З одного краю клався качан, по іншому гатилось молотком. Качан летів до стелі, інколи передітав через комин.

Кецик небесний

А ще можна було залізти на піч, де між комином і стелею всього десятка два сантиметрів. На пущі просунуться, вага тіла тоді була не велика. Примотаь до нитки канфет і спустить до низу, шоб подражнить діда, доки він сидить за столом і їсть. Чудна дивина, коли сидиш собі, а перед очима літає смаколик. Дід раче один раз зробив вид, що здивувався, ттрохи підвграв шо хоче піймать чи й одірвав, та й на ому закінчилось. Інша справа коти. Котові з "неба" спускається паперовий бантик, який плигає як п'яна муха, то він і гасає за ним, наче то миша в шоколаді.

Конячки

Коли приїздив брат, то вхід до печі, точніше та ступень перед нею, перетворювалась на велького воза. Попереду добротне залізне ліжко, отак ми й мчали кудись по декілька годин, вмостившись на тій ступені, то швидко, то повільно. Куди не відомо. Ото віртуальна реальність - уява і довколишні предмети й забавок вистачає разом із хорошим настроєм.

А коли на вулиці дозрівав соняшник , то сідлали ми такі бадилини. Тонке між ноги, там де була шапка із насінням голова, й гацапурили притримуючи однією рукою. Весело й смішно.

І думаю чого мені так гиготалось із одного з творів Леся Подерев'янського:

"Ми з бабою грали в конячки. Вона мене запрягала... прив'язувала до стовпа поки робила покупки, а я стояв і хвицяв..."

Бо все воно із життя))

Мале лицарство

А ще дід робив нам дерев'яні мечі, тож були ми настількищавзяті, що коли на околиці закінчувалась кропива. Там де ми топтались. Переходили на акацію, та інше покривлене гіляччя. Нищили ворогів уявних аж допоки не стирались наші мечі. Бо дерево потроху потоху розбивалось об товстіші дубці. А з кропивою можна було б бороться ціле літо, вона падала так і не дізнавшись в чому провинилась...