Фотографії на пам'ять.

Ще одна ніч, коли нас не вбив скажений сусід ( хоча так пощастило далеко не всім, після масованої атаки шахедами, калібрами і кінджалами є загиблі і постраджалі 🥹)
Нещодавно зустріла допис, який мене вразив. Спробую повторити його основний посил.
Смерть чатує кожного з самого народження, але зараз вона все частіше стає неочікуваною і наглою, "дякуючи" північній хтоні. І може так статися що у наших рідних і близьких від нас залишиться лише пам'ять. Ні, запахи і дотики, пам'ять про обійми, пам'ять про відчуття і спілкування ще довго будуть з нами, потім будуть приходити в ві снах, а потім залишаться лише фото. Наші сльози, посмішки, сміх — залишаться лише на наших фотографіях.
Я зазвичай дуже люблю фотографуватися з "налаштованим" виразом обличчя, з постановочною посмішкою ( хочеться виглядати симпатичніше і молодшою, ніж в житті 🤦🤣), але ж моїм рідним то взагалі не важливо. Ні мого макіяжу, чи його відсутності, ні мого розпатланого волосся, мою не ідеальну фігуру і відсутність вчасно зробленого (чи ні) ботоксу вони навіть не помітять. Вони побачать мене. Мене, яка була, яка любила, обнімала, плакала і сміялася. Мене, яка жила.

Не треба чекати спеціального особливого моменту. Цей момент — зараз. Треба зупинити його, бо колись цей кадр стане скарбом для твоїх нащадків, для тих, хто тебе переживе. В твоїх очах вони будуть бачити любов, в твоїй посмішкі почують твій сміх. Їм легше буде згадувати щасливі моменти.
Мій тато попіклувався про нас, своїх нащадків. У нас п'ять великих альбомів, в яких закарбовані моменти життя наших батьків, нас і наших дітей. Наші фото вже не будуть в альбомах, вони в хмарних сховищах. Але нехай вони будуть ☺️