Час для санчат

Привіт, друзі.Останнім часом у мене дедалі частіше з’являються дописи не близько опівночі, як це було зазвичай, а значно раніше. Не скажу, що так буде й надалі, але зараз просто зійшлося кілька факторів. По-перше, трохи більше вільного часу — зимові свята, менше фізичної роботи. По-друге, є бажання встигнути деякі речі заздалегідь. А ще — трапляються яскраві події, які хочеться описати окремо, присвятивши їм увагу. Бо щоденникові дописи зазвичай народжуються тоді, коли за день відбувається багато всього потроху або ж навпаки — нічого особливо важливого. А сьогодні якраз була одна центральна подія.

Ми знову пішли з дітьми кататися на санчатах — уже вдруге цього року. Сніг досі лежить із того часу, як ми каталися вперше, десь тиждень тому. Він не розтанув, але й більше його не стало. Усе через сильний вітер: той сніг, що падав, постійно зносило, і на землі тримається лише тонкий шар. Мороз теж нікуди не зник. Удень максимум 0…+1 °C — і то ненадовго, коли вигляне сонце. А вночі мороз посилюється, і під ранок температура може опускатися умовно до −10 °C (іноді трохи менше). Це, звісно, затратніше по опаленню — комусь потрібно більше дров, комусь електрики чи газу. Але така зима все одно тішить, особливо дітей. ☺️

Сьогодні була неділя — вихідний день. Не свято, як завтра, коли в нас і день народження Маркіяна, і Святвечі, а просто вихідний день. Сьогодні ж нічого особливого не планувалося, тож я вирішив, що саме час знову піти з дітьми на гірку.

Цього разу до нас приєднався шваґро зі своїм сином — моїм племінником. У підсумку: двоє татів і троє дітей на трьох санчатах)). Пішли на ту саму гірку. Снігу більше не стало, зате він добре втрамбувався, тому санчата цього разу їхали швидше й далі. Спочатку діти каталися під лісом — на старій ґрунтовій дорозі, якою взимку ніхто не користується, а влітку їздять хіба що трактори чи возять сіно.

Було дуже красиво: сонце якраз хилилося до заходу. Поки діти з’їжджали вниз і піднімалися вгору, я трохи піднявся до дороги, якою ми прийшли, і зробив кілька фото — сонце повільно опускалося до горизонту й м’яким світлом заливало сніг, створюючи ілюзію якоїсь ідеальної, не надто холодної зими. Хоча насправді, що нижче було сонце, то сильніше починав відчуватися мороз — аж пощипував.

Потім діти перейшли на іншу «трасу» — на поле, де очевидно до того каталися інші діти, бо сніг було виїжджено аж до листя. Там було не так швидко, зате можна було їхати одразу трьома санчатами в ряд, і це дітям дуже подобалося.

І тут згадаю одну історію, яку мав розповісти ще раніше, але забув. Коли я саме піднімався вгору, щоб зробити фото краєвиду, переді мною раптом зупинилася автівка й повністю закрила сонце. Я навіть трохи розсердився, бо хотів упіймати вдалий кадр і мусив підніматися вище.

З машини вийшли дві дівчини — років по тридцять. Про себе я їх одразу назвав «Альона Альона» і «Jerry Heil»: одна така ж худенька, як Jerry Heil, а друга — схожа на Альону Альону. Вони вирішили покататися на надувних тюбах, які заздалегідь накачали вдома й привезли в машині. Але дорогою ті тюбінги трохи спустили))
.
З огляду на те, що траса була не дуже крута, не надто слизька, та ще й тюби були підспущені, нічого з того катання не вийшло. «Альона Альона» умовна проїхала метрів два й застрягла, перекривши трасу дітям, а «Jerry Heil» умовна взагалі не зрушила з місця — ваги й тиску повітря не вистачило. Дівчата пожартували, трохи побідкалися, перекинулися з нами кількома словами й поїхали шукати інше місце. 😂

А в нас усе вдалося чудово. Діти каталися, скільки хотіли, аж поки Маркіян не змерз першим і не попросився додому. Даринка й Ярема зробили ще по одному довшому спуску — і ми всі разом пішли додому відігріватися та пити тепле какао ☕❄️