Дощова Валенсія

Привіт, друзі. Сьогодні, на відміну від учора, я приступаю до написання допису дуже пізно — вже пів першої ночі. До того я прочитав кілька постів, почав готувати свій допис: вибрав фото, обдумав загальну структуру, а тепер уже переношу сам текст на екран монітора.

Чому так загаявся? Повернувся до звичних справ: продовжив клеїти шпалери в Даринчиній кімнаті й разом із дружиною її закінчив. Маркіян сьогодні був на футболі, довелося його відвезти і привесзти, тож усе це трохи зайняло часу, і за допис я взявся дуже-дуже пізно.

Так хочеться багато вам розповісти, але доводиться дещо пропускати, бо вже зовсім скоро різдвяні свята, а там знову буде багато нових вражень: Різдво, колядки — одним словом, доводиться стискати свою оповідь.

Отже, наступний день нашої подорожі — це Валенсія. Ми прилетіли туди ввечері. На нас чекав трансфер таксі, яке входило у вартість житла, яке ми орендували. Того дня ми встигли повечеряти й лягти спати, а вже наступного ранку вирушили на прогулянку.

Але сталася одна халепа. Ще в Україні ми дізналися, що гарна погода, яку нам кілька днів обіцяв прогноз, зіпсувалася: на всі три дні передбачали дощі. Це, звісно, не надто добре, але ми особливо не розчаровувалися. Мене тішив уже сам факт, що вдалося кудись поїхати. Я тоді не надто замислювався, що ми робитимемо під дощем, але дощовики з дружиною ми купили заздалегідь — такі одноразові. Думали, що якось будемо ходити в них, і так, власне, й було.

Щоправда, мій дощовик майже одразу порвався, але свою функцію він виконав — пів дня мені прослужив. Тож зранку, повдягаючи дощовики, ми пішли гуляти. Дощ не був дуже сильним, не зливою, але за кілька годин ми добряче змокли: і штани, і взуття трохи промокли, а там, де в мене порвався дощовик, ще й підтікало. Некритично, але неприємно. Мінус був і в тому, що фотографувати було складно — доводилося постійно ховати телефон, щоб на нього не падав дощ.

Моє перше враження про Валенсію таке: ми гуляли історичним центром — це щось на кшталт старого міста, як у Львові чи Кракові. Ми орендували житло в самому центрі, тому всі найцікавіші архітектурні місця могли легко обійти пішки. Саме цим ми й займалися в перший ранок у Валенсії, незважаючи на дощ.

Нам вдалося помилуватися дуже цікавою архітектурою, яка є поєднанням східної та західної традицій. Хто не знає: Іспанія тривалий час була мавританським королівством, тобто перебувала під арабським впливом. Східні мотиви там збереглися й досі. Потім відбулася Реконкіста, іспанці відвоювали свої території, і почалося змішання культур. Тож на фотографіях можна побачити, як ці стилі поєднуються: східні парапети поруч із західними статуями в античному стилі.

Ще хочу зазначити, що в історичному центрі я не побачив жодного клаптика незамощеної землі — хіба що в парках. Усі тротуари й дороги викладені каменем. У Львові такого немає: хоча бруківки багато, але все ж є ділянки просто з землею. А у Валенсії, принаймні в центрі, я такого не помітив.

Також вразило, що дуже багато людей бігає — навіть у дощ. І це при температурі приблизно +14…+15 градусів. Більшість, але не всі, ходили в шортах і футболках. Люди взагалі одягалися дуже по-різному: хтось був у куртках і шапках, а хтось — у літньому одязі. І це не залежало від того, місцевий ти чи турист.

Ще одна річ, на яку звернув увагу, — доволі багато безпритульних. Хотів написати «бомжів», але вирішив, що «безхатченки» або «безпритульні» буде коректніше. Один із них, наприклад, рився в смітниках. Сміття, до речі, не надто багато, але подекуди воно лежало поза контейнерами, тож ідеально чистою Валенсію не назвеш. Проте прибирають там явно частіше, ніж у Львові.

Двоє безпритульних лежали просто під Палацом комунікацій Валенсії — фактично під головним входом до центральної пошти. Два чоловіки спокійно лежали в спальниках, чистих і доволі акуратних, — прямо як у закордонних фільмах. У нас такого не побачиш: у нас теж є безхатченки, але вони зазвичай занедбані, і в спальниках точно ніхто не лежить.

Ще звернув увагу на велику кількість ялинок — і це дуже цікаво виглядає на фоні пальм, які ростуть поруч. А ще у Валенсії надзвичайно багато мандаринових дерев. У мене навіть з’явилася спокуса зірвати одну мандаринку й спробувати. Я це зробив, хоча й підозрював, що не просто так на деревах так багато плодів і ніхто їх не зриває. Мандарин виявився надзвичайно гірким і кислим — нормальна людина при здоровому глузді таке їсти не буде. Тож не дивно, що вони собі ростуть і ніхто їх не чіпає — мабуть, дички.

Отже, як я вже казав, до обіду першого дня ми, незважаючи на дощ, досліджували історичний центр, захоплювалися архітектурою та незвичною природою. Потім добряче змокли й пішли додому погрітися. А ввечері ще раз вийшли на прогулянку, але про це, мабуть, розповім уже іншим разом.