Ніякої різноманітності

Привіт, друзі. Здавалося би, сьогодні субота — умовно вихідний день для більшості людей. Але не для мене. Взагалі, сьогодні вийшов більш насичений працею день, ніж будь-який день серед тижня. Бо сьогодні не треба нікуди їхати, дітей до автобуса не відводити, зі школи нікого не забирати. Я з дому не відлучався, гуляти не ходив — тож весь день присвятив роботі, яка останнім часом забирає в мене найбільше уваги. Тобто укладанню ламінату.

І це, насправді, не так просто, як я собі думав спочатку. Бо сам ламінат класти — це ніби легко. Підрізати в торець — теж просто, у мене є торцювальна пила, і вона з цим справляється. Але от підрізати вздовж — це справжня каторга. Особливо тоді, коли треба робити стики біля дверей, і різати потрібно дуже рівно. Торцювальна пила цього не зробить, лобзик ріже криво, а ручною пилкою — надзвичайно довго, важко, руки болять, і все одно не факт, що рівно. Тож виходить треба по справжньому «гратися».

Я шмат роботи я зробив таки значний. Вчора у коридорі й на сходовому майданчику багато ще не було зроблено — я навіть фото публікував, де була тільки підкладка. А зараз коридор уже готовий повністю, і на сходовому майданчику лишилася тільки невеличка частина.

Але я дуже втомився від цієї одноманітності. Дуже хочеться вже закінчити ті ремонти. Бо пора закінчувати кімнати, робити розселення — Даринка у першу чергу хоче свою кімнату. Та й нам треба буде думати про шпалери: які підібрати, які купити. І я навіть не хочу думати, як їх потім клеїти. Ще мають привезти двері й змонтувати. А на мою долю ще залишаться плінтуси — це теж немало. Дуже багато роботи, якщо чесно.

І я вигоряю з цих ремонтів. Бо я роблю у себе вдома, ще й допомагаю сестрі й шваґрові. Точніше, якщо бути точним — шваґрові, бо сестра нічого не робить через вагітність. І не мала б робити, бо чоловічу роботи потрібно залишати чоловікам. А там роботи теж багато. І це триває вже майже рік. Спочатку почали робити в них, потім я почав у себе, і весь вільний час присвячений ремонтам. Практично немає перепочинку, крім короткої поїздки в Карпати.

Я не жаліюся — бо є люди, яким набагато гірше, і які, на жаль, гинуть. Тож жалітися я не маю права. Але моє тіло, скажімо так, втомилося. І це нормально. Ми не залізні.

Цей блог більше для себе, «у шухляду». Тому скажу для себе чесно: я втомився, (зараз це модно називати вигоранням) якщо це прочитає, більше ніж кілька людей, то шкоди від цього зізнання не буде.