Випав сніг

Привіт, друзі. Сьогодні в нас випав перший сніг, хоча по факту він почав падати ще вчора — про це я писав у вчорашньому дописі. Але ввечері того снігу було ще зовсім мало. А вже вночі, коли я випускав нашу кицю надвір (вона завжди мене будить, стрибаючи на ноги, коли я сплю), побачив, що снігу нападало значно більше.

Та навіть це не зрівнялося з ранковими враженнями. Виходиш у двір — а там вау: купа снігу! Хоча ще вчора вдень нічого не було. Товстий шар мокрого, пухкого снігу. І хоч він і мокрий, але саме через це обліпив усе довкола: гілки, перила, огорожі. Усе стало одразу білим, пухнастим, казковим — ніби у зимовій казці.

Хоча мені більше подобається морозний, сухий, стабільний зимовий день, але все одно, коли падає сніг, все навколо миттєво змінюється. Так, на вулиці було мокро, і сніг був мокрий. Особливо на дорозі — калюжі, снігова каша. Але там, де ніхто не ходив і не їздив, виглядало справді красиво й казково. Дві сторони однієї медалі: з одного боку — краса, з іншого — незручності та важка дорога для водіїв.

Вранці я просто одягнувся, вийшов на двір, зробив кілька фото — я не міг стриматися. Даринка побачила, що я вийшов, і теж вибігла. Ми трохи покидалися сніжками. Я спробував зліпити з нею сніговика, але сніг, як не дивно, не ліпився: хоч виглядав мокрим, але був якийсь сипкий, не тримав форму, кулі не каталися. Тож ми просто продовжили кидатися сніжками. Настрій одразу став трохи різдвяним, святковим. На мить захотілося відчути цей різдвяний дух…

Хотів би написати, що хотілося забути про все, але ми не можемо забути про війну. Вона триває, і ми всі в ній беремо участь — хтось зі зброєю, хтось, на жаль, як жертва, хтось як ті, хто дає опір, а ще є волонтери, рятувальники, енеогетики і багато інших, які безпосередньо дотичні до дуже важливих справ.

А ще сьогодні — День пам’яті жертв Голодомору. Колись, кілька поколінь тому, наших дідусів і бабусь морили голодом. Жахливі речі. І робили це ті самі кати українського народу — росіяни. І роблять досі. Світ їх боїться, заспокоює, толерує, тому що це варвари з атомною палицею. Лише ми їх не боїмося, але платимо надто високу ціну.

Якщо світ не підтримає нас і змушуватиме до «мирних» домовленостей, то рано чи пізно їхня черга настане — бо Путін, як колись Гітлер, набереться сил і нападе на Європу. І тоді весь світ потоне у крові, не лише Україна.

А так хочеться хоч інколи забутися… справді відчути Різдво, згадати про те, що народився Спаситель і подарував людям надію. А тепер надія то вмирає, то воскресає, і так по колу — і це, по суті, вічні муки. Бо коли вмирає надія — це, мабуть, найгірша мука.

Закінчую ці філософствування, але хоча ні, не варто писати філософствування, це звучить дещо зневажливо, бо сказав щиро, те, що мене реально тривожить.

До практичного. Сьогодні я закінчив викладати ламінат. Хоча… як закінчив? Не вистачило. Остання кімната над гаражем — маленька за об’ємом, але підлога там величезна. То ж замовив ще дві пачки ламінату і пачку підкладки. Тепер лишається привезти, коли знайдеться час.