Засніжило

Привіт, друзі. Сьогодні загалом був дуже гарний і спокійний день — другий день Різдва. А що сьогодні іменини Марій та Марічок, то ж я привітав хресну, тітку та двоюрідну сестру, а також вітаю усіх Марій у спільноті, якщо раптом тут такі є . Цей день, правда, завершився дещо гіркою ноткою, яка трохи отверезила мій настрій і додала йому присмаку реальності. Але про це розповім наприкінці допису, а зараз почну спочатку.

Другий день різдвяних свят. Загалом більшість людей і бізнесів уже працюють. Хоча магазин у нашому селі сьогодні ще був зачинений. А саме в цьому магазині є місцева точка видачі Нової пошти, тож свої посилки я забрати не зміг — доведеться завтра. Але це не страшно.

Вчора, безумовно, був день відпочинку, а сьогодні вранці треба було хоча б трохи попрацювати, проте до обіду я закінчив свої справи. У другій половині дня ми мали їхати в гості до однієї куми. Але в них з чоловіком плани змінилися. Точніше, як вона пояснила, ми неправильно зрозуміли один одного: вони пішли святкувати до своїх сусідів і знайомих, а наші плани відповідно теж змінилися.

Так сталося, що ми з родиною поїхали до іншої нашої куми. Дорога була дуже важка. Спочатку падав дощ, який одразу замерзав у повітрі й падав на дорогу. Машин було дуже багато, всі їхали повільно. Об’їзна дорога навколо Львова, яка й у звичайні дні переповнена, сьогодні була схожа на якусь желейку. Вона вже давно не справляється зі своїми функціями — потрібно робити інші розв’язки. Але кошти на це навряд чи знайдуться найближчим часом, зважаючи на війну. Хіба що це визнають стратегічно важливим з точки зору логістики. Але поки що цього не сталося, і дорога тягнулася дуже довго.

До вечора той замерзлий дощ перейшов у сніг. Коли ми вже приїхали в Старе Село, вулиці були трохи присипані сніжком, чому діти дуже зраділи.

Спочатку ми поколядували в хрещеного батька мого шваґра, потім зайшли до моєї куми в гості — теж на коляду. Там і затрималися до вечора, вже за святковим столом. А повернувшись додому, ми з дружиною ввімкнули легкий романтичний фільм на Netflix.

І тут я прочитав ті повідомлення у ветеранському чаті. Одному діючому військовому, через загибель побратимів, захотілося випустити свої емоції, через власне цей легкий святковий тон у чаті. А він втратив друзів і свідомо шукав того, з ким можна було б посваритися. Але ніхто не вліз у це і не відреагував. А цей військовий писав дещо несправедливі, але водночас дуже колючі й болючі слова. По суті — звинувачення в тому, що ми надто розслабилися в тилу і не хочемо визнавати простий факт: наша бездіяльність може призвести до того, що вже скоро нам таки доведеться робити вибір — або захищати свої сім’ї, або підкоритися владі русні. Русня звісно була названа не так (хоча чого тут боятися, не Фейбук же, де банять за таке, то ж підари вони, підари). Я не хочу це все переповідати, але осад залишився неприємний.

Перед тим як писати цей допис, я довго про це думав. Бо десь у глибині душі це резонує з моїми власними переконаннями, хоча навколо більшість людей не хоче цього визнавати. Це ніби у фільмі «Не дивись вгору»: всі сподіваються, що їх це якось омине.

Але чума зі сходу не має розуму. Вона наче має лише колективний інстинкт знищувати все на своєму шляху, підкоряти своїй волі, робити частиною себе і поширюватися далі. Від цього не втечеш. Її можна лише випалити до тла. Але на це в нас немає ні сил, ні додаткових ресурсів. І це сумно.

Тож насправді жодне наше Різдво після початку війни не було повністю святковим і веселим. Я не знаю, скільки ще років воно таким не буде, але це буде дуже і дуже надовго.