Про розбірки з Василем, режим «виживання» та ціну спокою

Прокинулась від того, що почула: мої коти знову жеруть квіти! Я встала, підняла голову, схватила м'якеньку подушку, щоб уже пуляти так пуляти в одного з них. Звичайно, це був Василь. Він побачив мене здалеку в щілинку (двері були привідкриті на сантиметрів 15), вискочив і втік. Але я все-таки вийшла. Встала швиденько зі своєю больною головою, взяла ту подушку і таки шпурнула в нього! Кіт скрикнув «мяу» і втік між моїми ногами до спальні.

Ось ця морда лазить біля мене)).

Через хвилину він прийшов до мене нюхатися. Піднявся на лапи і каже мені: «Мяу». Кажу: «Заразо, продовжуєш жерти мої квіти!»)) Він, типу, засмутився, одвернув голову і пішов. Ось такі у нас стосунки. А потім вони обидва, Василь та Матрос, почали просити їсти. Коли я кажу, що йду розморожувати рибу, вони це розуміють і на кухню не йдуть. Можуть тільки прийти перевірити. А далі почалася біганина: «Коли ж ти нам даси?!» Сидять біля мене, заглядають у ноутбук, лягають на клавіатуру і на руку з мишкою… Нічого не дають робити, поки не нагодую. Звичайно, йду годувати, бо вже починають набридати.

Малого вдома нема, він зараз відпочиває в селі. Чую, що йому там нарешті сподобалося. Вчора він ще вагався — те не так, се не так. Зміна обстановки його трішки бентежила, але зараз наче з'явився весняний настрій. Зранку сонце світило у віконечко, хоча вночі йшов дощ. Можливо, через це в мене так боліла голова і піднявся тиск. Не завжди це магнітні бурі, погодні умови теж впливають.

На кухні нарешті почала прибирати. За вчорашній день не вимила жодної тарілки чи ложки, тож зібралася ціла гора, яку ніхто, крім мене, мити не збирався, та й не було кому. Поставила варити гречку — це мій сніданок: гречка та солодкий чай. Глюкозу теж треба поповнювати, а не тільки магній.

Голова продовжувала боліти. Тиск нормалізувався, але на лобі ніби м'яз заклинило в одній точці. Розтерла «Зірочкою» (мама нагадала), але та «Зірочка», як кажуть, до дупи… Через півтори години розтерла спиртом до гарячого, притулила рушник і так ходила, вигріваючи ту точку. Робити сьогодні нічого не хотілося: книжка не читається, нічого не в'яжеться. Тільки посуд помила та гречку зварила.

Помітила таку річ: коли син вдома, у мене ніби більше сили, я тримаюся в тонусі. А зараз дала собі відпочинок — і одразу почала боліти.
Так само, мабуть, і з війною. Зараз люди натягнуті, як струни, у всіх включений «режим виживання». А коли війна закінчиться і всі розслабляться, почнуть вилазити всі болячки — і психічні, і фізичні. Ну, це я так думаю, а як воно насправді буде — хто зна.

Потім подзвонив син, ми перебалакали, і в мене трішки піднявся настрій. Потім мама подзвонила — теж набалакалися. Я навіть забула, що в мене боліла голова! Нарешті відпустило, і це головне. Тепер можна і книжку почитати, і щось корисне зробити. Хочу знайти свій найкращий рецепт тіста для булочок, яке можна зберігати в холодильнику чи лише тоді, коли піднімається. Треба пошукати в записах та розібратися. Це було найкраще тісто, ніж те, що я використовувала минулого разу.

До речі, безлад я вже розгребла, половину мотлоху викинула, тож знайти рецепт буде нескладно. Раніше збирала макулатуру в коробку на балконі, а потім подумала: навіщо вона мені там стоїть? Вирішила не робити смітник на балконі. Але це було ще перед війною. А зараз багато паперів і журналів віддала братові в гараж — на розпалку буржуйки чи для вогнища на шашлики. Одразу стало більше простору.

Можна було б і на вулицю сходити до провайдера, чергову знижку попросити, бо знов підняли ціну. Але мені так ліньки… Просто не хочу нікуди йти. Можливо, вийду на балкон подихати повітрям та подивлюся, як там мої проліски та крокуси у вазоні. Ось так пройшла половина мого дня.

Додаю фото вчорашньої річки, де ми шукали лебедів та гарних фіалок, які нафотографувала у свекрухи.

На сьогодні все! Але день ще не скінчився. 😊