Украдене щастя
Привіт, друзі! Мій теперішній допис, по суті, буде вчорашнім, бо вчора ввечері я полінувався його писати. Не скажу, що був надзвичайно втомлений, але якось так склалося, що час на допис з’явився вже майже опівночі. Зазвичай це мене не зупиняє — я часто надиктовую тексти навіть пізно, але цього разу вирішив відкласти. А вражень було багато, і хотілося їх зафіксувати — умовно кажучи, «на папері», хоч тепер цю роль чудово виконує екран телефона чи ноутбука.
Тож сьогоднішній допис буде трохи «витриманим», як добре віскі. Не десятирічним, звісно, але хоча б однорічним ( у даному випадку одноденним 😄) — і, мабуть, це навіть краще, коли мова про враження від театру.
Отже, вчора я втретє цього року побував у театрі. Для мене це досить багато, бо хоч театр я люблю, але відвідую його не так часто — і через ціну квитків, і через брак часу. А тут лише чотири місяці минуло — і вже третій похід.
Цього разу ми з дружиною були на гастрольній постановці київського театру імені Лесі Українки, яка проходила у театрі імені Марії Заньковецької. Традиційно відвідуємо саме цей театр. Цікаво, що половина акторів були «заньківчани», тож мова персонажів — карпатський говір — звучала дуже природно. Спочатку я цього не знав і навіть здивувався, наскільки органічно актори передають діалекти — здавалося, ніби вони тут народилися. А потім усе стало на свої місця.
Ми, чесно кажучи, сподівалися побачити Антоніну Хижняк — відому театральну й кіноакторку, яку багато хто знає з серіалу «Спіймати Кайдаша» та інших проєктів. Вона також активно працює в озвучці — її голос можна почути в багатьох мультфільмах. Але, на жаль, її не було — приїхала заміна.
Зате був Павло Остріков — хоч і в ролі другого плану, але доволі важливій. Його гра теж була на рівні.
Сама вистава — це "Украдене щастя" за п'єсою Івана Франка, але у новітній обробці. І тут я мушу зізнатися: на початку я взагалі не розумів, що відбувається. Бо сюжет, який ми всі колись проходили в школі, я повністю забув. Уже по ходу вистави почав згадувати суть конфлікту.
Якщо коротко: є чоловік, який пішов на війну і зник безвісти (і тоді, і в сучасній інтерпретації, то ж на жаль нічого не міняється у світі). Його кохана, не дочекавшись, виходить заміж за іншого — надійного, але нелюбого чоловіка, який, у свою чергу, її щиро кохає. І тут перший повертається… Живий. І починає відвойовувати своє кохання, причому не надто чесними методами. Законного чоловіка навіть арештовують, і поки той у в’язниці — стара пристрасть спалахує знову. А коли чоловік повертається, він через свою м’якість не здатен нічого змінити — і стає свідком усього цього безумства.
Дія перенесена в сучасність: повномасштабна війна, гірськолижний курорт, Карпати, туристи. І все це дуже органічно вплетено в класичний сюжет.
Окремо варто сказати про сценографію: будинок — як скляний куб, крізь який усе видно. Сусіди і — ніби на висоті, як на підйомнику, місцеві приблуди - навпаки - повзають під підмостками риючись у смітті, якого на початку мені до огидного багато. Багато світла, багато звуку. Усі актори з мікрофонами — що для театру не зовсім типово. І через це вистава сприймається майже як фільм: актори далеко, але голос звучить дуже чітко й гучно. Спочатку це трохи дивує, але потім звикаєш — і це навіть додає ефекту.
Дуже круто були вплетені карпатські співанки — вони підсилювали атмосферу і гру акторів. А сама гра — просто фантастична. Причому не лише словами, а й пластикою, рухами, цілим перформансом.
Один із найсильніших моментів — сцена, де показано три дні життя героїв у пришвидшеному темпі. Це виглядало, ніби перемотка відео — рухи різкі, уривчасті, хаотичні. Дуже сильний і ефектний прийом.
Фінал зробили відкритим. У класичній версії чоловік убиває коханця, але тут цього не показали. Замість цього — напружена сцена, сокира на столі, натяк… і завіса. Далі — вже справа уяви глядача.
Але, якщо чесно, суть навіть не у фіналі. Вона — у самому житті, у тому, як люди можуть красти одне в одного щастя.
Вистава доволі новаторська, і зазвичай такий стиль мені не дуже заходить. Але цього разу — навпаки, дуже сподобалося. Особливо музична частина: коли актори раптом виконали пісню "Purple Rain", вплітаючи в неї свої думки й емоції — це було справді сильно.
Тож якщо матимете можливість — дуже раджу сходити.
